От в чім однім признавав він свою вину: лишень в тім, що не виніс її і сам віддався в руки суду.
Він мучився також від думки: чого він тоді себе не убив. Чого він стояв тоді над рікою і вибрав пійти самому віддатися в рукц суду? Хіба-ж така сила в тім бажанню жити і так трудно одоліти його? Одолів же Свидригайлов, що боявся смерти.
Він з мухою задавав собі се питання і не міг поняти, що вже і тоді, коли стояв над рікою, може бути предчував в собі і в переконаннях своїх глубоку лож. Він не розумів, що се предчуття могло бути віщуном будучого перелому в його життю, будучого його воскресіння, будучого нового погляду на життя.
Він скорше допускав тут одну тільки тупу тяжкість інстинкту, котру не йому було пірвати і наслідком котрої він зНов таки не був в силі перекрочити (з причини слабости і нікчемности своєї). Він глядів на каторжних товаришів своїх і дивувався: як також всі вони любили життя, як вони дорожили ним! Іменно йому показалось, що в острозі його ще більше люблять і цінять і більше ним дорожать, ніж на свободі. Які страшні муки і кари не переносили декотрі з них, приміром, розбишаки! Чи справді вже стільки може для них значити який-небудь промінь сонця, дрімучий ліс, де-небудь в незвісній глуші студена керниця, запамятана ще позаторік, і про побачення з котрою розбишака маячить, як про побачення з любкою, бачить її у сні, зелену травицю довкола неї, співучу пташку в кущі? Вдивляючись дальше, він бачив при-міри ще більше трудні до обясиення.
В острозі, в тім що його окружало, він, розуміється, не-одного не завважав, та і не хотів зовсім завважати. ВІЙ ЖИВ начеб зажмуривши очи; йому мерзко і незносно було глядіти. Але під кінець не одно с гало дивувати його і він якось мимохіть став помічати те, про що передше йому і не снилось. А загалом і найбільше стала дивувати його та страшна та непроходима пропасть, котра лежала межи ним і всім тим людом. Здавалось, він і вони були ріжних націй. Він і вони гляділи на себе недовірчиво і неприязно.
Він знав і розумів загальні причини такого розєднання; однак ніколи не допускав він передше, щоб ті причини були на ділі так глубокі і сильні. В острозі були також заслані Поляки, політичні переступники. Ті по просту уважали весь той нарід за невіж і хлопів і погорджували ними, але Раскольніков не міг так глядіти: віні ясно бачив, що ті невіжі в неоднім значно розумнійші від самих Поляків. Були тут і Росіяне, що також надто згори дивилися на сей нарід, — оден бувший офіцер і два семинариста; Раскольніков ясно бачив і їх помилку.
Та його самого не любили і уникали всі. Його навіть почали під кінець ненавидіти, — длячого? Він не знав того. Погорджували ним, сміялись над ним, сміялись над його проступком ті, що провинились більше як він.
— Ти пан! — говорили йому. — Чи треба тобі було з топором ходити? Зовсім не панська річ.
Другого тижня великого посту прийшла на него черга сповідатись і причащатись з своєю касарнею. Він ходив до церкви і молився разом з другими. З чого, він і сам не знав того, — вивязалась раз сварка; всічразом напали на него з заїлістю:
— Ти безбожник! Ти в Бога не віриш, — кричали йому. — Убити тебе треба.
Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, але вони хотіли убити його як безбожника; він мовчав і не відповідав їм. Оден каторжник кинувся було на него в рішучій скажености; Раскольніков ожидав його спокійно і німо; брова його не ворухнулась, ні одна черта його лиця не здрігну-ла. Стоячий на сторожі вояк успіЬ в пору станути між ним і вбийником, '— не те, пролилась би кров.
Необяснене було для него ще одно питання; длячого всі вони так полюбили Зоню? Вона до них не примилюва-лась; стрічали вони її рідко, иноді лиш на роботах, коли вона приходила на одну мінутку, щоб побачити його. А тим-часом всі вже знали її, знали і те, що вона за ним прийшла, знали, як вона жиє, де жиє. Грошей вона їм не давала, особливих услуг не свідчила. Раз тільки, на Різдво принесла вона дарунок на цілий острог: пирогів і колачів. Все-ж таки мало помалу між ними і Зонею завязались декотрі більш близькі відносини: вона писала їм листи до їх родин і посилала їх на почту. їх свояки і своячки, що приїзджали до міста, оставляли по їх поручению в руках Зоні річи для них і навіть гроші. Жінки їх і любки знали її і ходили до неї. І коли вона являлась на роботах, приходячи до Раскольнікова, або стріч-алась з партією арештантів, що йшли на роботи, — всі знимали шапки, всі кланялись:
— Матінко, Зофіє Семенівно, ненечко ти наша, ніжна страдальнице! — говорили сі грубі,, жорстокі каторжники от-сему маленькому і худенькому существу.
Вона усміхалась і відклонювалась і всі вони любили, коли вона до них усміхалась. Вони любили навіть її хід, обертались поглядіти її вслід, як вона іде, і хвалили її; хвалили її навіть за те, що вона така маленька, навіть вже не знали, за що, хвалити. Аж лічитись ходили до неї.
Він перележав в лічниці цілий конець посту і Великдень. Вже приходячи до здоровля, він пригадував свої сни, коли ще лежав в горячці і маячив. Йому мерещилрсь в слабости, будьто цілий світ осуджений на жертву якійсь страшній, нечуваній і невиданій моровій заразі, що іде з глубини Азії на Европу. Всі мали погибати, кромі декотрих, дуже не многих, вибраних. Появились якісь нові трихини, мікроскопічні животини, що поселялись в тіла людей. Тільки ті животини були духи, обдарені розумом і волею. Люде, що їх приняли в себе, ставали зараз бісноватими і божевільними.
Та ніколи, ніколи люде не уважали себе так розумними і непомильними в правді, як уважали себе отсі закажені. Ніколи не уважали більше непомильними своїх порішень, своїх наукових виводів, своїх— моральних переконань і гадок. Цілі оселі, цілі міста і народи заражувались і божеволіли. Всі були в трівозі і не розуміли оден одного. Кождий думав, що в нім однім міститься правда, і мучився, глядячи на других, бив себе в груди, плакав і ломив собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що уважати за зле а що за добре. Не знали, кого обвиняти, кого оправдувати. Люде убивали оден одного в якійсь бездумній злобі. Збирались оден на одного цілими арміями, однакож армії, вже в поході, відразу починали самі себе нищити, ряди розбігались, вояки кидались оден на одного, кололись і різались, кусали і їли оден одного.