— Прийду.
— А я і вас також прошу бути у нас в осьмій годині, — звернулась вона до Разумихіна. — Матусю, я їх також запрошую.
— Дуже добре, Дунечко. Ну, вже як ви там рішили, — додала Пульхерія Александрівна, — так нехай і буде. А мені і самій лекше; не люблю удавати і кривити душею; ліпше будемо всю правду говорити... Гнівайся, не гнівайся тепер, Петре Петровичу.
IV.
В отсю хвилю двері тихо отворились, і в кімнату, несміло оглядаючись, увійшла одна дівчина. Всі звернулись до неї і з задивом і цікавістю. Раскольніков не пізнав її на перший погляд. Се була Зофія Семенівна Мармеладова. Вчера бачив він її пораз перший, але в таку мінуту, при таких обставинах і в такім костюмі, що в памяти його відбився образ цілком иншої особи. Тепер була се скромно, і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, мійже похожа на дитину, з скромною і приличною поставою, з ясним, але якось трохи настрашеним лицем. На ній була дуже простенька домашня сукня, на голові старий, давнійшого фасону капелюшок; тілько в руках була, як і вчера, парасолька.
Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те, що змішалась, але цілком потерялась,^ занезналась як маленька дитинка, і навіть трохи подалася взад, щоб вийти відси.
— Ах... се ви? ... — сказав Раскольніков в надзвичай-# нім здивованню і нараз сам змішався.
Йому зараз нагадалось, що мати і сестра знають вже дещо з листу Лужина про якусь там дівчину "найпостидній-шрго поведения". Що тільки перед хвилею він протестував проти клевети Лужина і сказав, що бачив сю дівчину перший раз, і ось тепер вона входить сама. Пригадав також, що ніяк не протестував проти вираження: "найпостиднійшого поведения". Усе те неясно і блискавкою перелетіло через його голову. Але коли придивився уважнійше, він зараз побачив, що се принижене существо так тяженько принижене, що йому відразу стало жаль. Коли-ж вона подалась було взад, щоб втікати зі страху, — в нім щось начеб перевернулось.
— Я вас зовсім не сподівався, — сказав він з поспіхом, задержуючи її поглядом. — Зробіть ласку, сідайте. — Ви певно від Катерини Іванівни. Позвольте, не сюди, ось тут сядьте.
При вході Зоні Разумихін, котрий сидів на однім з трох крісел Раскольнікова коло самих дверий, припіднявся, щоби дати їй увійти. Зразу Раскольніков показував їй місце в куті дивана, де сидів Зосимов, але нагадавши, що сей диван був надто фаміліярним місцем, і служить йому за постіль, поспішив вказати їй на крісло Разумихіна.
— А ти сідай тут, — сказав він Разумихінови, саджаючи його в кут, де сидів Зосимов.
Зоня сіла, трохи не дрожачи зі страху, і несміло поглянула на обі дами. Видно було, що вона і сама не розуміла, як могла вона сісти рядом з ними. Подумавши те, вона так застрашилась, що зараз знову встала і в повнім помішанню звернулась до Раскольнікова.
— Я... я... зайшла на одну мінуту; даруйте, що вас занепокоїла, — заговорила вона затинаючись. — Я від Катерини Іванівни, а вона не мала кого післати ... А Катерина Іванівна веліла вас дуже просити бути, завтра на набожень-стві в церкві, ранком ... на Митрофанієвськім, а відтак у нас... у неї... на тризні... Честь їй зробити... Вона веліла просити,
Зоня затялася і замовкла.
— Буду старатись доконче ... доконче, — відповів Раскольніков, и^ипіднявшись також, і також затинаючись і не договорюючи. — Будьте ласкаві, сідайте, — сказав він нараз; мені треба з вами поговорити. Прошу вас, — ви гло же бути спішитесь, — зробіть ласку, подаруйте мені дві мі-нутки ... ^
І він підсунув їй крісло. Зоня знову сіл^і і знову несміло, номішано, поквапно поглянула на обі дамп і знову поту-9 пилась.
Бліде лице Раскольнікова спаленіло, його начеб цілого перешибло; очі загорілись.
— Матусю, — сказав він твердо і з притиском, — се Зофія Семенівна Мармеладова, донька того самого нещасного пана Мармеладова, котрого вчера при моїх очах роз-доптали коні і про котрого я вже вам говорив...
Пульхерія Александрівна поглянула на Зоню і злегка прижмурила очі. Мимо всего свого помішання перед на-стійчивим і визиваючим поглядом Родя, вона ніяк не могла відмовити собі сеї приємности. Дунечка з повагою і уважно вдивилась просто в лице бідної дівчини і з недовірям приглядалась її. Зоня, як тілько почула представлення, підняла зразу очі знову, але змішалась ще більше як передше.
— Я хотів вас запитати, — звернурся до неї чим скор ше Раскольніков, — як там у вас сьогодня уладилось? Чи не мали ви клопотів?... от приміром з поліцією.
— Ні, пане, усе якось пішло ... Адже-ж вже надто видно, що було причиною смерти; оставили нас в спокою; тільки сусіди сердяться.
— За що?
— Що тіло довго стоїть... та тепер горячо, чути... так що сьогодня перед вечірнею ще на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна зразу не хотіла, а" тепер і сама видить, що годі...
— Отже сьогодня?
— Вона просить вас зробити нам честь на службі в церкві бути завтра, а опісля зайти до неї на поминки.
— Вона поминки справляє?
— Так, пане, закуску; вона вам дуже веліла подякувати, що ви вчера помогли нам... А то не булоб за що поховати.
І губи і борода її нараз задрожали, все-ж таки вона скріпилась і повздержалась, чим скорше знову спустивши очі в землю.
При розмові Раскольніков пильно їй приглядався. Се було худеньке^ дуже худеньке і бліде личко, доволі неправильне, якесь остреньке, з остреньким, малим носиком і борідкою, її навіть годі було назвати і гарною, але за те голубі очі її були такі ясні, і коли оживлялись вони, вираз лиця її робився таким добрим і простодушним, що поневолі тягнуло до неї. В лиці її, та і в цілій її статі, була крім того одна особливша характеристична ціха: мимо своїх вісім-, найцяти літ, вона здавалась майже ще дитиною, о много молодшою, чим в дійсности була, і се иноді навіть смішно проявлялось в декотрих її поворотах.
— Тілько чи Катерина Іванівна могла обстати такими скупими средствами, та як її стане на закуску? ... — запитав Раскольніков, упірно продовжаючи розмову.
— Домовина, бачите, пане, проста буде... і все буде просте, не дороге... ми тільки .що з Катериною Іванівною усе обчислили, так, що і лишиться, щоб помянута... а Катерині Іванівній дуже хочеться, щоби так було. Та годі-ж, пане ... се її відрада... вона така, адже ви знаєте ..