Такі невиразні думки й почуття мучили його цілий день.
Коли сонце вже схилилося на захід, і навіть найменший камінчик відкидав довгу тінь, Жан Вальжан сів відпочити за кущем посеред широкої пустельної рівнини. Усе навколо було забарвлене в рудий колір, на обрії мріли тільки Альпи. Ніде не стриміла навіть дзвіниця якої-небудь сільської церкви. Жан Вальжан був десь за три льє від Діня. За кілька кроків від куща бігла стежка, яка перетинала рівнину.
Заглиблений у свої роздуми, від чого цей обшарпаний волоцюга, певно, здався б випадковому перехожому ще страшнішим на вигляд, Жан Вальжан раптом почув веселий спів.
Він повернув голову й побачив, що стежкою йде хлопчик савояр років дванадцяти з музичною катеринкою на боці і з ученим байбаком у скриньці за спиною — один із тих лагідних та веселих хлоп’ят, які мандрують по всій Франції, блискаючи голими коліньми крізь дірки на штанцях.
Час від часу хлопець спинявся і, мовби граючи в крем’яхи, підкидав на долоні кілька монеток — мабуть, усе своє багатство. Серед тих монет була одна в сорок су.
Хлопчина зупинився біля куща, за яким сидів Жан Вальжан, і підкинув свої монетки, які досі вправно ловив тильним боком долоні.
Та цього разу монета в сорок су впала на землю й покотилася за кущ, у напрямку до Жана Вальжана.
Жан Вальжан наступив на неї ногою.
Але хлопець стежив за монетою й побачив незнайомця.
Він анітрохи не здивувався і підійшов просто до нього.
Місце було безлюдне. Тишу порушували тільки далекі крики зграйки птахів, що летіли високо в небі.
Хлопець обернувся спиною до сонця — воно позолотило йому волосся і кривавим відблиском лягло на люте обличчя Жана Вальжана.
— Віддайте мою монету, — сказав малий савояр безтурботним голосом довірливої дитини.
— Як тебе звати? — спитав Жан Вальжан.
— Малюк Жерве, добродію.
– Іди собі, — сказав Жан Вальжан.
— Віддайте мою монету, — повторив хлопець.
Жан Вальжан опустив голову й нічого не відповів.
— Віддайте мою монету, добродію! — не вгавав хлопець.
Погляд Жана Вальжана не відривався від землі. Здавалося, він нічого не чує. Хлопчик смикнув його за комір і водночас спробував зіпхнути важкий, окутий залізом, черевик зі свого скарбу.
— Мені потрібна моя монета! Мої сорок су!
Хлопець заплакав. Жан Вальжан підвів голову. Очі його були затьмарені. Він здивовано втупився в малого, тоді простяг руку до палиці й крикнув страшним голосом:
— Хто тут?
— Я, добродію, — відповів хлопець. — Малюк Жерве. Я! Я! Віддайте мої сорок су! Приберіть, будь ласка, свій черевик!
Зрештою хлопець розсердився і вигукнув майже погрозливо:
— Ану, приберіть ногу! Приберіть ногу, кажу, ви чуєте?
— Це й досі ти! — сказав Жан Вальжан; він рвучко підвівся, але ногу з монети не зняв. — Геть звідси, поки живий!
Хлопець злякано глипнув на нього й весь затремтів. Якусь мить він стояв приголомшений, а тоді чимдуж кинувся навтіки, жодного разу не осмілившись обернутися або скрикнути.
Та незабаром він засапався і був змушений зупинитися. Крізь свою задуму Жан Вальжан почув, що малий схлипує.
Ще через кілька хвилин хлопець зник.
Сонце зайшло. Навколо Жана Вальжана почав гуснути присмерк. Він не їв від самого ранку. Схоже, його лихоманило.
Він стояв на ногах і не змінив пози, відколи хлопець кинувся навтіки. Дихаючи важко й уривчасто, він, здавалося, пильно розглядав синій фаянсовий черепок, який лежав у траві. Та ось Жан Вальжан затремтів, відчувши вечірній холод.
Він низько насунув на лоб кашкета, машинально застебнув блузу, ступив крок і нахилився підняти свою палицю.
У цю мить він помітив монету в сорок су — вона блищала між кремінцями, вдавлена в землю підошвою його черевика.
Його мов ударило гальванічним струмом.
"Що це?" — пробурмотів він крізь зціплені зуби й відступив на три кроки назад. Проте не міг відірвати погляду від блискучої монети, що в темряві здавалася розплющеним оком, яке пильно дивилося на нього.
Так збігло кілька хвилин. Аж раптом він судомно кинувся до монети, схопив її й, випроставшись, став озиратися на всі боки, тремтячи, мов наполоханий звір.
Він не побачив нічого. Сутеніло, пустельна рівнина дихала холодом. Фіолетовий туман клубочився у відсвітах вечірньої заграви.
Тоді Жан Вальжан швидко подався в той бік, куди втік хлопець. Через сотню кроків він став, розглянувся і не побачив нікого.
— Малюче Жерве! Малюче Жерве! — голосно заволав він.
Ніхто йому не відповів.
Навкруги була тільки неозора рівнина і густий присмерк, у якому губився його погляд, і тиша, що поглинала його голос.
Дув крижаний вітер, і все навкруг оживало, мов у жаскому сні. Кущі вимахували вітами, як розлючені привиди. Так ніби комусь погрожували.
Жан Вальжан рушив далі, потім кинувся бігти. Час від часу він зупинявся і в нестямі кричав страшним голосом:
— Малюче Жерве! Малюче Жерве!
Якби хлопець і почув його, він би, звісно, побоявся показатись йому на очі. Проте він був, либонь, уже далеко.
Жан Вальжан перестрів священика, який їхав верхи на коні. Він підійшов до нього й спитав:
— Пане кюре, ви не бачили малого хлопця?
— Ні, — відповів священик.
— Його звати малюк Жерве.
— Я не бачив нікого.
Жан Вальжан дістав зі своєї торби дві п’ятифранкові монети й подав священикові.
— Пане кюре, це для ваших бідняків. Я шукаю хлопця років десяти, з байбаком і катеринкою. Один із тих савоярів…
— Я не стрічав його.
— Малюк Жерве. Може, ви знаєте, в якому селі він живе?
— Коли ви правильно описали його, друже, то це хлопець не з місцевих. Вони ходять від села до села. Ніхто не знає їх.
Жан Вальжан у нестямі подав священикові ще дві п’ятифранкові монети.
— Для ваших бідняків, — сказав він.
І з глухим розпачем у голосі додав:
— Пане абат, заарештуйте мене. Я злодій.
Священик приострожив коня і помчав геть, дуже наляканий.
Жан Вальжан побіг далі в тому самому напрямку, куди кинувся бігти спочатку.
Він ще довго роздивлявся навколо, гукав, кричав, але більш не зустрів нікого. Двічі або тричі підбігав до темної плями, що в сутінках здавалася лежачим або сидячим хлопцем. Проте щоразу то був кущ або камінь. Нарешті він зупинився на роздоріжжі трьох стежок. Місяць уже зійшов. Жан Вальжан подивився в далечінь і востаннє гукнув: