Мабеф сунув унікальний том під пахву й вийшов. Це було 4 червня 1832 року. Він попрямував до застави Сен-Жак, де тепер торгував книжками спадкоємець Руайоля, й повернувся із сотнею франків. Старий поклав стовпчик п’ятифранкових монет на нічний столик служниці й пішов до своєї кімнати, не мовивши й слова.
Наступного дня він іще вдосвіта сів на перекинуту тумбу в своєму садочку, і через тин можна було бачити, як він нерухомо сидить з опущеною головою, втупивши невидющий погляд у занедбані грядки. Час від часу пускався дощ, але старий, здавалося, цього не помічав. Пополудні з Парижа став долинати якийсь незвичайний шум. Це скидалося на стрілянину і крики людської юрби.
Старий Мабеф підвів голову. Побачивши садівника, який проходив мимо з лопатою на плечі, він запитав.
— Що там за гамір?
— Заколот, — спокійно відповів той.
— Який заколот?
— Народ бунтує. Б’ються з військом.
— А чого б’ються?
— Хіба я знаю? — кинув садівник.
— З якого це боку? — допитувався Мабеф.
— Десь біля Арсеналу.
Старий Мабеф зайшов до себе, надів капелюха, машинально пошукав книжку, щоб сунути собі під пахву, нічого не знайшов і, сказавши: "А, я й забув!" — вийшов на вулицю з розгубленим виглядом.
Книга дев’ята
5 червня 1832 року
Хоч протягом трьох місяців пошесть холери остуджувала гарячі голови, сповнюючи душі людей похмурим заціпенінням, навесні 1832 року Париж був давно готовий до вибуху. В якомусь розумінні велике місто скидається на гарматне жерло: коли гармата заряджена, досить однієї іскри, щоб ударив постріл. У червні 1832 року такою іскрою стала смерть генерала Ламарка.
Ламарк був чоловік дії і доброї слави. За часів Імперії він відзначився хоробрістю, за часів Реставрації — красномовністю. Народ любив його за те, що він сміливо дивився в майбутнє, а юрба — за те, що добре служив імператорові. Помираючи, він притискав до грудей шпагу — почесну нагороду, отриману ним у часи Ста днів. Наполеон помер зі словом "армія" на устах, Ламарк — зі словом "батьківщина".
Його близька смерть лякала народ, як велика втрата, а уряд — як привід до заколоту. Так воно й сталося.
Напередодні й уранці 5 червня — день, призначений для похорону Ламарка, — Сент-Антуанське передмістя, де мав проходити поховальний кортеж, набуло грізного вигляду. Заплутаний лабіринт вулиць сповнився глухим гомоном юрби. Кожен озброювався як міг.
Отож 5 червня похоронний кортеж генерала Ламарка перетинав Париж. Труну супроводжували два батальйони солдатів із барабанами, обтягнутими чорним крепом, з опущеними рушницями, десять тисяч національних гвардійців із шаблями на боці й артилерійські батареї Національної гвардії. Катафалк везла молодь, слідом ішли відставні офіцери з лавровими вітами в руках. Далі сунув незліченний натовп — збуджений, надзвичайно строкатий: члени товариства Друзів народу, студенти юридичного факультету, вигнанці всіх національностей; у повітрі майоріли іспанські, італійські, німецькі, польські прапори, довгі трикольорові знамена; діти вимахували зеленими гілочками; ішли каменярі та теслярі, що саме страйкували в ті дні, а також друкарі, яких можна було впізнати по паперових шапочках, ішли по двоє, по троє, галасуючи, вимахуючи палицями, а то й шаблями, ішли безладно, проте дружно, іноді юрбою, а іноді й колоною. З бічних алей бульварів, із дерев, із балконів, із вікон процесію проводжало безліч стривожених поглядів. Озброєна юрма проходила, юрма налякана — дивилась.
Пильно спостерігав за подіями й уряд. Він спостерігав, тримаючи руку на ефесі шпаги. На площі Людовика XV можна було бачити чотири ескадрони карабінерів у бойовій готовності, з повними патронташами, із зарядженими рушницями та мушкетами, із сурмачами попереду; в Латинському кварталі й поблизу Ботанічного саду — підрозділи Національної гвардії; на Винному ринку — ескадрони драгунів; на Гревській площі — половину дванадцятого полку легкої кавалерії, друга половина розташувалася на площі Бастилії; подвір’я Лувру заповнила артилерія. Решта військ чекали наказу в казармах, не рахуючи полків, що отаборилися в околицях Парижа. Занепокоєна влада тримала напоготові проти грізного натовпу двадцять чотири тисячі солдатів у самому Парижі й тридцять тисяч — у передмістях.
Від дому небіжчика процесія посувалася бульварами з якоюсь напруженою повільністю. Час від часу мрячило, проте натовп не помічав дощу. На площі Бастилії до кортежу приєдналися довгі ряди цікавих застрашливого вигляду, й погрозливе збудження сколихнуло натовп.
Чули, як один чоловік сказав іншому: "Бачиш отого з рудою борідкою? Він і скаже, коли треба буде стріляти".
Процесія минула площу Бастилії, пройшла понад каналом, перетнула невеликий місточок і дісталася еспланади Аустерліцького мосту. Тут вона зупинилася. Біля катафалка утворилося коло. Величезний натовп затих. Говорив Лафайєт, він прощався з Ламарком. То була зворушлива й урочиста хвилина, серця в усіх калатали. Зненацька в натовпі з’явився чорний вершник із червоним прапором у руках; інші казали, що він тримав списа, увінчаного червоним ковпаком.
Той червоний прапор зняв бурю і зник у ній. Від бульвару Бурдона до Аустерліцького мосту по юрмі прокотився шум, схожий на гуркіт морського прибою. Почулися гучні крики: "Ламарка в Пантеон! Лафайєта в ратушу!" Під схвальні вигуки натовпу молоді люди потягли Ламарків катафалк через Аустерліцький міст, а Лафайєта у фіакрі по Морландській набережній.
Тим часом на лівому березі муніципальна кавалерія посунула вперед і загородила міст, а на правому — драгуни відійшли від монастиря целестинців і розгорнули стрій на Морландській набережній. Юрма, яка тягла Лафайєта, несподівано побачила їх на повороті й закричала: "Драгуни! Драгуни!" З пістолетами в кобурах, з шаблями в піхвах, з мушкетами в сідельних чохлах вони повільно сунули вперед із виглядом похмурого очікування.
За двісті кроків від малого мосту драгуни розступилися, пропустили фіакр із Лафайєтом і зімкнулися позад нього. В цю мить натовп наштовхнувся на драгунів. Жінки, охоплені жахом, сипнули врозтіч.
Що відбулося в ту фатальну хвилину? Ніхто напевне не може цього сказати. То була мить темряви, коли дві хмари злилися докупи. Одні розповідають, ніби з боку Арсеналу пролунала фанфара, яка подала сигнал атаки, інші — ніби якийсь хлопець ударив кинджалом драгуна. Не викликає сумніву лиш те, що зненацька пролунали три постріли: перший убив командира ескадрону Шоле, другий — глуху бабу, яка зачиняла вікно на вулиці Контрескарп, третя куля дряпнула еполет в одного офіцера. Якась жінка закричала: "Почали рано!" — і тут юрма побачила ескадрон драгунів, що мчав із шаблями наголо по вулиці Бассомп’єра та по бульвару Бурдона, змітаючи усе перед собою.