Сходи з кругляків давали змогу підійматись на барикаду, як на мур фортеці.
Всюди навели лад: нижню залу розчистили від усього зайвого, кухню перетворили на лазарет, поранених перев’язали, зібрали розсипаний на столах та підлозі порох, відлили кулі, понабивали патрони, наскубли корпії, розподілили всю наявну зброю, прибрали уламки й трупи.
Убитих склали стосом у вуличці Мондетур. Там було четверо національних гвардійців. Анжольрас звелів відкласти їхні мундири.
Він порадив усім поспати дві години. Анжольрасова порада була рівнозначна наказу, а проте виконали його тільки троє або четверо бійців. Фейї використав ці дві години для того, щоб вишкрябати на стіні навпроти шинку напис:
"ХАЙ ЖИВУТЬ НАРОДИ!"
Ці три слова, виколупані цвяхом, ще можна було прочитати в 1848 році.
Три жінки скористалися з нічного затишшя і знайшли притулок у якомусь сусідньому будинку. Повстанці зітхнули з полегкістю.
Більшість поранених могли й хотіли битися. П’ятьох тяжко поранених поклали на матрацах у кухні. Серед них було два солдати муніципальної гвардії — їх перев’язали в першу чергу.
У нижній залі лишилися тільки Мабеф під своїм чорним покривалом та Жавер, прив’язаний до стовпа.
Дишель омнібуса, хоч і пошкоджений кулями, ще був досить міцний, і Анжольрас, який був хазяїн своєму слову, прив’язав до цього держална прапор — закривавлений сюртук старого Мабефа.
Їсти було нічого. За шістнадцять годин перебування на барикаді п’ятдесят чоловіків знищили вбогі припаси шинку. Доводилося миритися з голодом.
У льоху виявили п’ятнадцять щільно закоркованих пляшок. Незважаючи на ремствування, Анжольрас наклав заборону на ці пляшки і, щоб ніхто не посмів зазіхнути на них, звелів поставити їх під стіл, на якому лежав Мабеф.
О другій ночі зробили перекличку. На барикаді ще лишалося в строю тридцять сім бійців.
Почало розвиднятися. Загасили смолоскип, який горів у заглибині між кругляками. Відгороджений барикадою закутень вулиці був огорнутий сутінню і здавався палубою напівзатонулого корабля. Повстанці снували там, немов чорні привиди. Над цим зловісним згустком темряви здіймалися сірі стіни мовчазних будинків, угорі біліли димарі. Небо забарвилось у ясно-блакитний колір. У височині з радісним щебетанням ширяли птахи. На даху будинку, що стояв у тилу барикади й був обернутий на схід, заграв рожевий відблиск. Вранішній вітерець ворушив сиве волосся вбитого, чия голова звисала зі слухового віконця четвертого поверху.
2. Світло дня і морок безнадії
Анжольрас вирушив на розвідку. Він вийшов вуличкою Мондетур, скрадаючись попід стінами.
Слід сказати, що повстанці були сповнені надії. Відбивши нічну атаку, вони не сумнівалися, що легко утримають барикаду й удень. З презирливою усмішкою чекали вони вранішнього штурму. До того ж вони сподівалися на підмогу. З притаманним французам оптимізмом вони ділили наступний день на три фази: о шостій ранку "відповідно оброблений" полк перекинеться на їхній бік; опівдні весь Париж повстане; увечері вибухне революція.
Дзвін Сен-Меррі й далі бив на сполох, не змовкаючи від учорашнього дня. Отже, друга барикада досі трималася.
Всі чутки та здогади передавалися від гурту до гурту веселим і грізним шепотінням, схожим на дзижчання бджіл у розтривоженому вулику.
З’явився Анжольрас, що повернувся зі своєї сміливої прогулянки в похмуру навколишню темряву. Якусь мить він слухав цей жвавий приглушений гомін, схрестивши руки й притуливши долоню до уст. Потім, свіжий і рожевий у промінні світанку, сказав:
— Уся армія Парижа в бойовій готовності. Третина її загрожує цій барикаді. Через годину нас атакують. Що ж до народу, то вчора він бунтував, але сьогодні не ворушиться. Немає чого чекати, немає на що сподіватися. Жоден полк, жодне передмістя не виступить нам на підмогу. Нас покинули напризволяще.
Анжольрасові слова урвали гомін і справили на людей те саме враження, яке справляють на бджолиний рій перші краплі дощу. Всі заніміли. Запала могильна тиша, в якій, здавалося, витала смерть.
Але ця мить тривала недовго. З гурту, що стояв у найтемнішому закутні, хтось викрикнув Анжольрасові:
— Нехай і так! Піднімімо барикаду на двадцять футів і залишимося тут усі. Присягнімось клятвою мерців, що республіканці не зраджують народ, навіть коли народ лишає їх напризволяще!
Ці слова розвіяли гнітючу хмару тривоги, і їх вітали гучними вигуками.
Так і лишилося невідомим, хто їх викрикнув. Певне, якийсь простий робітник, забутий і непримітний герой, той великий незнайомець, котрий завжди з’являється у хвилину народження нового суспільного ладу, щоб на мить уособити в собі народ та Бога, сказати вирішальне слово і знову поринути в морок.
Того самого ранку, 6 червня 1832 року, подібний заклик пролунав і на барикаді Сен-Меррі. Він увійшов у історію і згадувався на суді: "Прийдуть чи не прийдуть нам на підмогу — яка різниця! Загинемо тут усі до останнього!"
Отже, обидві барикади сполучалися духовно, хоч і були на відстані.
3. На п’ять менше, на одного більше
Після того, як незнайомець закликав "присягнутись клятвою мерців", що республіканці не зраджують народ, з усіх горлянок вихопився урочистий і грізний вигук:
— Хай живе смерть! Залишимося тут усі!
— Навіщо ж усі? — заперечив Анжольрас. — Позиція в нас вигідна, барикада надійна. Захищати її зможуть і тридцятеро чоловік. Нема потреби приносити в жертву сорок.
— Бо ніхто не захоче звідси піти, — відповіли йому.
— Громадяни! — вигукнув Анжольрас, і в його голосі прозвучало майже роздратування. — Республіка не така багата людьми, щоб віддавати їх на марну згубу. Якщо від когось обов’язок вимагатиме піти звідси, він повинен скоритися своєму обов’язку.
Серед повстанців почувся невдоволений гомін.
— Легко сказати — ідіть звідси! — вигукнув із натовпу чийсь голос. — Барикаду оточено.
— Тільки не від Центрального ринку, — сказав Анжольрас. — Вуличка Мондетур вільна, і через вулицю Проповідників можна дістатися до ринку Невинних Немовлят.
— А там тебе й схоплять, — зауважив інший голос із натовпу. — Наскочиш на патрульний загін національних гвардійців, і вони відразу помітять чоловіка в блузі й кашкеті. "Звідки йдеш? З барикади? Ану покажи руки! Від тебе тхне порохом. Розстріляти!"