Більше нам не доведеться згадувати про Фелікса Толом’єса. Скажемо тільки, що через двадцять років, за короля Луї-Філіппа, це був відомий провінційний адвокат, впливовий і багатий, мудрий виборець і суворий присяжний — як і завжди, ласий до втіхи.
Пройшовши частину дороги пішки, а частину проїхавши в так званих "малих екіпажах паризьких околиць", де брали три-чотири су за льє, Фантіна опівдні дісталась до Монфермея.
Проминаючи корчму Тенардьє, вона побачила двох чарівних дівчаток у потворній гойдалці і, засліплена цією картиною щастя, зупинилася.
Чари існують. Ті двоє малят зачарували нещасну матір.
Вона дивилася на них, зворушена до глибини душі. Коли бачиш янголів, виникає думка про рай. Фантіні здалося, що над дверима тієї корчми провидіння накреслило таємничий знак: "ТУТ". Ті двоє малят вочевидь були такі щасливі! Дивлячись на них, вона геть розчулилась, і в ту мить, коли мати дівчаток переводила подих між двома рядками романсу, у Фантіни несамохіть вихопилося:
— Які гарні у вас дітки, пані!
Найкровожерливіші звірі лагідніють, коли хтось пестить їхніх малят. Мати дівчаток підвела голову, подякувала й запросила перехожу посидіти на лавці біля дверей — сама вона сиділа на порозі. Жінки почали гомоніти.
— Мене звати пані Тенардьє, — сказала мати двох малят. — Ми з чоловіком держимо цю корчму.
І знову замугикала свій романс:
"Прощай, моя царице,
я їду в Палестину…"
Пані Тенардьє була жінка руда, тілиста, неоковирна — справжній тип "баби-солдата" в усій його непривабливості. І водночас вона любила маніритись — наслідок захоплення романтично-сентиментальним читвом. Це була мужикувата манірниця. Давні романи іноді дуже впливають на уяву корчмарок. Пані Тенардьє була ще молода, десь років тридцяти, не більше. Якби ця жінка підвелася на весь свій зріст, то її здоровенна постать велетки з ярмаркового балагану, можливо, стривожила б подорожню і та відмовилася б від свого наміру, про який ми розповімо далі. Сидить людина чи стоїть — ось від чого іноді залежить чиясь доля.
Фантіна розповіла про себе, трохи змінивши деякі подробиці.
Вона, мовляв, робітниця; чоловік у неї помер, роботи не стало, і вона вирішила податись на свою батьківщину; з Парижа вийшла сьогодні вранці; нести дитину їй було важко, вона сіла в екіпаж і доїхала до Вільмонбля; а від Вільмонбля до Монфермея дійшла пішки. Дитина теж дибала ніжками, але не багато, воно ж бо зовсім мале, отож довелося взяти її на руки, і крихітка заснула.
І мати палко цмокнула дівчинку, розбудивши її поцілунком. Мала розплющила очі, великі й сині, як у матері, і з дитячою цікавістю розглянулась навкруги. Потім засміялась і ковзнула з рук на землю, хоч мати й намагалась її утримати. Дитині явно хотілось побігати. Раптом вона помітила двох дівчаток на їхній гойдалці. Мала завмерла й від захвату висунула язик.
Матуся Тенардьє розв’язала хустку, поставила своїх дівчаток на землю і сказала:
— Пограйтеся втрьох.
У такому віці знайомляться швидко, і через хвилину малі Тенардьє вже гралися з гостею, риючи в землі ямки.
Жінки розмовляли далі.
— Як звати вашу крихітку?
— Козетта.
Власне, дівчинку звали Єфразі. А вже з Єфразі мати утворила зменшувально-пестливе ім’я Козетта, керуючись ніжним і незбагненним материнським інстинктом. Так ото з Хосефи утворюють Пепіту, а з Франсуази — Сілегту. Такі перетворення імен не здатен пояснити жоден учений-мовознавець. Ми знали одну бабусю, яка з Теодори примудрилася зробити Ньоню.
— Скільки їй?
— Скоро три роки.
— Як моїй старшенькій.
Тим часом троє діток збилися докупи, нажахані й щасливі. Сталася надзвичайна подія: із землі виповз великий червак, і вони тремтіли від страху й захвату.
Білі личка торкались одне одного; здавалося, три голівки оточені одним осяйним німбом.
— Ну й діти! — вигукнула пані Тенардьє. — Як швидко вони знайомляться! Глянеш на цих — три сестрички та й годі!
Це слово стало тією іскрою, якої, мабуть, і чекала друга мати. Вона схопила Тенардьє за руку, пильно подивилася на неї і сказала:
— Ви не погодилися б доглянути мою дитину?
Тенардьє зробила здивований рух, який не означав ні згоди, ні заперечення.
Козеттина мати провадила:
— Розумієте, я не можу взяти малу з собою до свого міста. З дитиною буде важко знайти роботу. Само провидіння спрямувало мене до вашої корчми. Коли я побачила ваших діток — таких доглянутих, таких щасливих, це схвилювало мене до глибини душі. Я сказала собі: осьде чудова мати. Погляньте, вони й справді як три сестрички. І, зрештою, я скоро по неї вернуся. То ви згодні залишити мою доньку в себе?
— Треба подумати, — сказала Тенардьє.
— Я платитиму по шість франків у місяць.
Тут із корчми почувся чоловічий голос:
— Сім франків, не менше. Й за півроку наперед.
— Сім на шість буде сорок два, — підрахувала Тенардьє.
— Я заплачу, — сказала мати.
– І ще п’ятнадцять франків на поточні витрати, — додав чоловічий голос.
— Усього п’ятдесят сім франків, — підсумувала пані Тенардьє.
— Я заплачу, — погодилася мати. — У мене є вісімдесят франків. Мені вистачить на дорогу до свого міста. Якщо йтиму пішки, звичайно. Я зароблю там грошей і скоро вернуся по своє золотко.
— А одежа в малої є? — спитав чоловічий голос.
— Це мій чоловік, — пояснила Тенардьє.
— Аякже, звичайно, є. Навіть більше, ніж їй потрібно. В моєї крихітки посаг, як у справжньої дами, навіть шовкові сукенки є. Усе в моєму мішку.
— Вам доведеться віддати це, — сказав чоловічий голос.
— Авжеж! — відповіла мати. — Не залишу ж я свою доньку голою!
У дверях корчми з’явилося обличчя хазяїна.
— Гаразд, — сказав він.
Угоду було вкладено. Мати переночувала в заїзді, віддала гроші й залишила дитину, потім зав’язала свій мішок, який став зовсім легкий, і вранці вирушила в дорогу, сподіваючись незабаром повернутися. Вона пішла ніби спокійна, але розпач краяв їй серце.
Сусідка Тенардьє зустріла цю матір і потім розповіла:
— Я бачила жінку, що так плакала, аж у мене все похолонуло.
Коли Козеттина мати пішла, чоловік сказав дружині:
— Тепер я сплачу сто десять франків по векселю, якому завтра останній термін. Мені бракувало п’ятдесяти франків. Ти знаєш, що до нас міг з’явитися судовий пристав і опротестувати вексель? Ти влаштувала добру приманку зі своїми дівчатками.