Ні гуркіт, ні шум не пробуджує п’яного — його пробуджує тиша. На цю дивну особливість не раз звертали увагу. Все обвалювалося навколо Грантера, а він тільки глибше поринав у сон — страхітлива гуркотнеча заколисувала його. Але раптова тиша, що запанувала навкруг Анжольраса, стала поштовхом, який розбудив Грантера від важкого сну. Так само прокидаються поснулі пасажири карети, коли раптово зупиняються коні, які мчали галопом. Грантер рвучко випростався, потягнувся, протер очі, позіхнув, розглянувся й усе зрозумів.
Раптове протверезіння — це мовби роздерта завіса. З першого погляду ви схоплюєте все, що за нею ховалося. Пам’ять миттю прояснюється, і перед тим, хто очуняв, виразно постають події, яких він нібито й не бачив у п’яному очамрінні.
Зосередивши всю увагу на Анжольрасі, солдати навіть не помітили Грантера, який сидів у найдальшому кутку. Сержант уже наготувався повторити наказ: "На приціл!", — коли раптом чийсь гучний голос вигукнув:
— Хай живе Республіка! Я теж із ними!
Грантер звівся на ноги.
Сліпуче сяйво битви, в якій він не брав участі, спалахнуло в погляді пияка, що вмить перемінився.
— Хай живе Республіка! — повторив він, твердою ходою перетнув залу і став поруч із Анжольрасом навпроти рушничних дул.
— Кінчайте обох разом, — сказав він.
Й, обернувшись до Анжольраса, лагідно запитав:
— Ти дозволиш?
Анжольрас із усмішкою потис йому руку. Він ще усміхався, коли вдарив залп.
Пронизаний вісьмома кулями, Анжольрас залишився стояти, ніби прицвяхований до стіни. Тільки голова його похилилась на груди.
Грантер, убитий наповал, упав йому під ноги.
Через кілька хвилин солдати перебили останніх захисників барикади, що сховалися на горищі. Бій точився під самим дахом. Тіла жбурляли з вікон на бруківку, деякі ще були живі. З горища підстрелили двох солдатів, які намагалися підняти повалений омнібус. Потім звідти скинули вниз чоловіка в блузі. Солдат і повстанець, сплівшись у міцних обіймах, котилися по черепиці і полетіли з даху, так і не випустивши один одного. Нещадна боротьба точилася й у льоху. Крики, постріли, тупотіння ніг. Потім — тиша. Барикаду було здобуто.
14. Бранець
Маріус і справді потрапив у полон. У полон до Жана Вальжана.
То Вальжанова рука підхопила його, коли він падав.
Жан Вальжан не брав участі в битві, але й не ухилявся від небезпеки. Якби не він, то в ці останні хвилини агонії ніхто не подбав би про поранених. Жан Вальжан з’являвся всюди, мов посланець провидіння, піднімав тих, хто падав, переносив їх до нижньої зали й перев’язував. Він же закладав пробоїни в барикаді. Але жодного разу його рука не завдала удару — навіть із метою самозахисту. Він мовчки рятував інших. При цьому він дістав хіба що кілька подряпин. Кулі обминали його. Якщо, йдучи сюди, Жан Вальжан думав про самогубство, то він не досяг мети.
Здавалося, Жан Вальжан не бачив Маріуса в густому диму битви; насправді ж він не спускав із нього очей. Коли куля збила Маріуса з ніг, Жан Вальжан підскочив до нього зі спритністю тигра, схопив його й поніс геть.
У тому вихорі атаки вся увага була спрямована на Анжольраса та двері шинку, що їх він захищав, і ніхто не помітив, як Жан Вальжан, несучи непритомного Маріуса, перейшов через дворик барикади і зник за рогом "Коринфа".
Той ріг, як ми пам’ятаємо, виступав у вулицю й захищав від куль, картечі та й від цікавих поглядів майданчик у кілька квадратних футів. Саме в тому закутні сконала Епоніна.
Жан Вальжан зупинився, поклав Маріуса на землю й оглянувся навкруги.
Становище було безвихідне.
На дві або три хвилини стіна послужить йому захистом, але як звідси вибратися? Йому згадалось, як вісім років тому він опинився в подібному становищі на вулиці Полонсо і як знайшов із нього вихід. Тоді це було важко, тепер — неможливо. Перед ним височів похмурий, наглухо замкнений будинок, де, здавалося, мешкав тільки мрець, чия голова звішувалася з вікна. Праворуч була невисока барикада, що загороджувала вуличку Мондетур від Малої Жебрацької; перебратися через неї неважко, але за гребенем тієї барикади виднівся ліс багнетів. Там стояла в бойовій готовності лінійна піхота, і кожен, хто зважився б виткнутися з-за тієї барикади, став би мішенню для шістдесяти рушниць. Ліворуч і позаду, зразу за рогом "Коринфа", клекотіла битва й чатувала смерть.
Що робити?
Вибратися звідти міг би тільки птах.
А знайти вихід треба було негайно. Бій точився за кілька кроків. На щастя, увага нападників зосередилася на дверях шинку; але досить якомусь одному солдатові поткнутися за ріг — і всьому кінець.
Жан Вальжан поглянув на будинок перед собою, на барикаду праворуч, а тоді, як людина, що потрапила в цілковиту безвихідь, уп’явся очима в землю, ніби хотів просвердлити її поглядом.
І тут біля самого підніжжя невисокої барикади, яку пильно охороняли ззовні невблаганні вороги, він помітив наче залізні ґрати, наполовину завалені камінням. Брук навколо було розвернуто, і тепер ніщо їх не утримувало. Крізь ґрати виднів якийсь темний колодязь. Жан Вальжан кинувся туди. Миттю згадавши свої давні навички втікача з каторги, він розкидав каміння, підняв ґрати, завдав собі на плечі нерухоме тіло Маріуса, упираючись коліньми й ліктями, спустився з цим тягарем на спині в колодязь, на щастя, неглибокий, закрив над головою важку залізну ляду, на яку знову посипалися зрушені ним кругляки, і став ногами на вистелене плитами дно десь за три метри від поверхні землі.
Жан Вальжан з непритомним Маріусом на плечах опинився в якомусь довгому підземному коридорі.
Тут панували глибокий спокій, мертва тиша, темрява.
Невиразним шумом долинав згори грізний гуркіт битви. Якраз у нього над головою солдати штурмували шинок.
Книга друга
У череві Парижа
1. Клоака та її несподіванки
Жан Вальжан потрапив у паризьку клоаку.
У першу мить він начебто осліп і оглух. Тільки відчував, що стоїть на твердому, — от і все. Але й цього йому було досить. Він простяг руку, потім другу, помацав стіни обабіч і з’ясував, що перебуває у вузькому проході; посковзнувся й зрозумів, що кам’яні плити залиті водою. Обережно ступивши однією ногою вперед, переконався, що кам’яна підлога тягнеться далі. Повіяло смородом, і Жан Вальжан здогадався, де він.