Жана Вальжана в цю мить освітив ліхтар патруля, що оглядав водостоки під правим берегом.
Вони щойно обстежили криву галерею і три глухі кути під вулицею Кадран. Жан Вальжан на своєму шляху проминув ту галерею, бо вона здалася йому вужчою від коридора, яким він ішов. Коли поліцаї вийшли з водостоку під вулицею Кадран, їм почувся шурхіт кроків, що віддалялися в напрямі окружного каналу. То були кроки Жана Вальжана. Сержант — начальник дозору, підняв ліхтар, і весь загін почав удивлятися в темряву туди, звідки долинав шурхіт.
Для Жана Вальжана то була неймовірно страшна хвилина.
На щастя, він бачив ліхтар добре, а ліхтар освітлював його погано. Він був дуже далеко і зливався з темрявою.
Жан Вальжан притиснувся до стіни й завмер на місці.
А втім, він добре не усвідомлював, що то за тіні рухаються там позаду. Від безсоння, голоду він марив наяву. Він бачив полум’я, а навкруг полум’я якісь привиди. Що то було? Він не знав.
Коли Жан Вальжан зупинився, шурхіт стих.
Поліцаї дослухалися, проте нічого не чули, вони придивлялися, але нічого не бачили.
Жан Вальжан побачив, що привиди зійшлися кружкома на перехресті двох галерей. Їхні голови, схожі на бульдожі морди, присунулися майже впритул одна до одної. Привиди шепотілися.
Порадившись, поліцейські пси вирішили, що шурхіт кроків їм почувся, — отже, йти до окружного каналу було б тільки марнуванням часу; навпаки, слід поквапитися до кварталу Сен-Меррі, бо якщо їм і пощастить зловити якогось заколотника, то саме там.
Сержант дав наказ звернути ліворуч, униз до Сени. Якби їм спало на думку розділитися на два загони й піти в двох напрямках, Жана Вальжана неминуче схопили б. Його доля висіла на ниточці. Проте цілком імовірно, що префектура, передбачаючи можливість збройних сутичок із повстанцями, заборонила дозорам поліції розбиватись на групи. Отож патруль вирушив у протилежний від Жана Вальжана бік.
Перед тим як піти, сержант, для очистки свого поліційного сумління, розрядив карабін у тому напрямку, де причаївся Жан Вальжан. Луна від пострілу прокотилась по підземеллю; здавалося, забурчало все неосяжне черево велетенського міста. Шматок тиньку з плюскотом упав у воду біля Жана Вальжана; він зрозумів, що куля вдарила в стіну десь над його головою. Розмірені й поквапні кроки почали віддалятись, і незабаром чорні тіні розтанули в темряві, червонястий відблиск ліхтаря на склепінні галереї все тьмянів і нарешті погас.
Знову запала тиша, знову опустилася непроникна темрява. А Жан Вальжан іще довго стояв, не сміючи поворухнутись, дослухаючись до тиші й розширеними зіницями стежачи, як зникає вдалині той патруль привидів.
3. Чоловік, якого вистежують
Слід віддати належне тогочасній поліції: навіть під час політичних заворушень вона неухильно виконувала свої обов’язки з охорони громадського порядку. Агент, якому доручали вистежити злочинця, робив свою справу, не звертаючи уваги ні на барикади, ні на заколот.
Щось подібне й відбувалося 6 червня пополудні на правому березі Сени, неподалік від мосту Інвалідів.
Двоє чоловіків ішли понад самим берегом, далеченько один від одного. Перший, мабуть, утікав, а другий його переслідував.
Проте обидва не поспішали, наче кожен побоювався, що, заквапившись, змусить другого наддати ходи.
Здавалося, то хижак переслідує жертву, приховуючи свої наміри. Але жертва на обман не піддавалась і пильності не втрачала.
Утікач виглядав хирлявим і жалюгідним. Переслідувач — як воно й пасує псові-гончаку — був високий і міцно збудований.
Берег здавався зовсім безлюдним; не траплялося ні перехожих, ні човнярів, ні вантажників на причалених то там, то там шаландах.
Спостерігачеві, який простежив би за тими двома з набережної, перший видався б підозрілим, обшарпаним волоцюгою, а другий — службовою особою. Один був у подертій блузі, другий — у застебнутому аж до підборіддя рединготі.
Чому ж переслідувач не квапився схопити втікача? Мабуть, він сподівався вистежити важливе побачення і накрити зразу цілу банду.
Такий здогад підтверджується тим, що чоловік у рединготі, помітивши з берега порожній фіакр, який проїздив угорі по набережній, подав знак візникові; той відразу зрозумів, з ким має справу, завернув коня й повільно поїхав слідом за тими двома людьми. Обшарпанець, який ішов попереду, не помітив цього.
Фіакр котив під деревами Єлисейських Полів. Над парапетом мелькали голова й плечі візника з батогом у руці.
В таємній інструкції поліційним агентам є такий параграф: "Завжди мати напохваті найманий екіпаж, про всяк випадок".
Двоє чоловіків, кожен маневруючи за всіма правилами стратегії, наблизилися до пологого укосу набережної, по якому за тих часів візники спускалися до річки напувати коней.
Мабуть, утікач хотів піднятися укосом і спробувати зникнути на Єлисейських Полях, де, правда, багато дерев, але й чимало поліцаїв, отож переслідувач міг розраховувати там на підмогу.
Та, на превеликий подив переслідувача, втікач і не подумав звернути до укосу. Він і далі йшов попід набережною.
Становище його робилося безнадійним.
Тепер він уже не зміг би піднятись на набережну, якби й захотів — далі не було ні пологого укосу, ні сходів. Зовсім близько Сена круто завертала до Йєнського мосту, і берегова смужка, дедалі звужуючись, на повороті зникала під водою. Там утікач неминуче опиниться в пастці: праворуч — прямовисна стіна, попереду й ліворуч — річка, позаду — представник закону.
Правда, кінець берегової коси ховався за купою щебеню в шість-сім футів заввишки, що залишилася від якоїсь зруйнованої будівлі. Та невже бідолаха сподівався зникнути з очей за тією купою, яку так легко обійти? Навряд. Злочинці не такі наївні.
Утікач дістався до купи і зник за нею.
Втративши його з очей, чоловік у рединготі наддав ходи. За хвилину-дві він уже обійшов купу щебеню. Там він зупинився, приголомшений. Того, за ким він полював, ніде не було.
Обшарпанця й слід прохолов.
Від купи сміття берег тягся ще кроків на тридцять, а далі зникав під водою, що хлюпала в стіну набережної.
Утікач не зміг би кинутись у воду або видертися по прямовисній стіні непоміченим. Куди ж він подівся?