— Це правда, — тихо відповів єпископ.
— Ви згадали про Людовика Сімнадцятого, — вів далі член Конвенту. — Спробуймо порозумітись. Чи оплакуєте ви всіх нещасних дітей, — і вбогих, і тих, що вгорі? Тоді я з вами. Але в такому разі слід почати раніше, ніж від дев’яносто третього року. Я оплакуватиму разом із вами королівських дітей, якщо ви оплакуватимете разом зі мною дітей з народу.
— Я оплакую всіх, — сказав єпископ.
— Але якщо порівнювати страждання, то переважить чаша народу. Бо народ страждає набагато довше.
Член Конвенту став дихати важко й часто. Агонія вже здавлювала йому горло й уривала голос, проте очі світилися повною ясністю розуму. Він провадив:
— На тлі грандіозної народної революції дев’яносто третій рік був тільки ударом у відповідь. Ви називаєте його жорстоким, але що ви скажете про монархію? Повірте, мені справді шкода королеву Марію-Антуанетту. Але мені жаль і ту вбогу жіну-гугенотку, яку 1685 року за короля Людовика Чотирнадцятого прив’язали оголену по пояс до стовпа, а її немовля поклали неподалік; груди бідолашної наливалися молоком, а серце повнилось розпачем; дитинча, бліде й голодне, бачило материнську грудь, мучилося й кричало. А кат повторював нещасній матері: "Зречися!" — змушуючи її обирати між загибеллю своєї дитини і смертю своєї совісті. Що ви скажете про ці танталові муки, яким піддали матір? Погодьтеся, добродію, французька революція мала свої причини. Майбутнє розгрішить її гнів. Завдяки їй світ покращав. її жахливі удари принесли людству полегкість. Я кінчаю говорити. Ясно й так, що всі козирі в мене. До того ж я помираю.
Проте в єпископа був іще один доказ, найсильніший, як на його думку.
— Світ не може стати кращим, не вірячи в Бога, — рішуче заявив він. — Добро не потерпить нечестивих служителів. Безбожник не приведе людство до щастя.
Старий обранець народу не відповів. Він затремтів, подивився на небо, і в його погляді заблищала сльоза. Потім сльоза скотилася по блідій щоці, і ледь чутним голосом, немов звертаючись до самого себе, він сказав, не відриваючи очей від неозорої блакиті:
— О ідеал! Ти один існуєш!
Єпископа охопило невимовне хвилювання.
Помовчавши, старий показав пальцем на небо і мовив:
— Нескінченність існує. Вона отам. Якби я не був часткою нескінченності, вона закінчувалася б на мені, іншими словами, її не існувало б. Але вона існує. Отже, вона включає в себе й мене. Ота частка нескінченності, яка зветься "я", і є Бог.
Ці останні слова вмирущий вимовив, тремтячи в екстазі; здавалося, перед ним хтось стоїть, видимий тільки йому. Коли він замовк, очі його заплющились. Зусилля виснажило його. Було очевидно, що за одну цю мить він прожив кілька годин, які йому лишалися. Надходила остання хвилина.
Єпископ це зрозумів і пригадав, що він прийшов сюди насамперед як священик. Часу лишалося обмаль. Він подивився на заплющені очі вмирущого, взяв його зморшкувату, холодну руку й нахилився до нього:
— Ця хвилина належить Богові. Вам не здається, що було б жаль, якби наша зустріч обмежилася суперечкою?
Член Конвенту розплющив очі. Глибоке почуття відбилося на його вже затьмареному мороком смерті обличчі.
— Добродію єпископ, — сказав він, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, — я прожив життя в роздумах, навчанні і спогляданні. Мені було вже шістдесят років, коли батьківщина покликала мене і звеліла взяти участь у її справах. Я скорився. Я бачив зловживання — і боровся з ними; я бачив тиранію — і знищував її; я проголошував і проповідував загальнолюдські права й засади. На нашу землю вдерлися загарбники — я став на захист вітчизни; Франція була в небезпеці — я прикрив її своїми грудьми. Я ніколи не мав багатства, а помираю зовсім убогим. Я був одним з володарів держави, підвали скарбниці не вміщали усього золота й срібла, а я обідав на вулиці Арбр-Сек за двадцять два су. Я допомагав пригнобленим, я полегшував страждання мученикам. Я роздер напрестольне покривало, це правда, але тільки для того, щоб перев’язати рани батьківщини. Незмінно підтримуючи людський поступ до осяйного майбутнього, я іноді заступався за своїх ворогів, людей вашого сану. Я врятував від знищення кілька стародавніх абатств і монастирів. Усі свої сили я віддавав на те, щоб чесно й сумлінно виконувати свій обов’язок. І після цього мене цькували, переслідували, карали, ганьбували, проклинали, осудили на довічне заслання. Ось уже багато років, давно посивівши, я живу, знаючи, що багато людей переконані, ніби мають право зневажати мене, що затуркана, неосвічена юрба дивиться на мене як на проклятого, — і я прийняв таку долю, ні до кого не відчуваючи ненависті й нікому не бажаючи зла. Тепер мені вісімдесят шість років, і я помираю. Чого ви від мене хочете?
— Вашого благословення, — сказав єпископ.
І він опустився перед умирущим навколішки.
Б’єнвеню Мірієль повернувся додому глибоко замислений. Усю ніч він провів у молитві. Наступного дня кілька цікавих спробували заговорити з ним про члена Конвенту Г. Єпископ тільки показував пальцем на небо.
Від того дня він іще дужче став піклуватися про вбогих і скривджених.
Коли при ньому згадували про старого душогуба Г., він поринав у дивну задуму. Нема сумніву, що той великий дух залишив глибокий відбиток у шляхетній душі єпископа Мірієля.
Книга друга
Падіння
1. Увечері, після цілого дня ходьби
На початку жовтня 1815 року, десь за годину перед заходом сонця, в містечко Дінь увійшов подорожній. Городяни, які стояли біля вікон або на порозі своїх будинків, дивилися на того перехожого з певним острахом. Це був чоловік середнього зросту, кремезний і мускулистий, віком років сорока шести — сорока восьми. Засмагле, зрошене потом обличчя ховалося під шкіряним дашком пошарпаного кашкета, голова була стрижена, підборіддя давно не голене. З-під простої жовтої сорочки, застебнутої на шиї блискучим гачком, виглядали волохаті груди. На ньому була пом’ята, скручена в мотуз нашийна хусточка; штани з синього тику, старі й витерті, з діркою на коліні; сіра, майже зовсім подерта блуза із зеленою латкою на лікті; за спиною в подорожнього висів солдатський мішок, ретельно зашнурований і зовсім новий. У руці він тримав товстелезну сучкувату палицю. На ногах у нього були підковані черевики, взуті без шкарпеток.