Життя тут ледь-ледь жевріло. Слова здавалися тихими зітханнями. Газети, що відповідали смакам салону, скидалися на стародавні папіруси. Приходили сюди й молоді люди, але вони були якимись напівмертвим. У передпокої гостей зустрічали старі лакеї. Усе тут, здавалося, давно віджило, але вперто не хотіло сходити в могилу. Це був світ мумій — набальзамовані пани, понабивані опудала слуг.
І все ж таки цей крихітний світ не був позбавлений величі. Можна підсміюватися з нього, але не слід ані зневажати, ані ненавидіти його. Це — Франція минулих часів.
Як і всі діти, Маріус Понмерсі дечого навчався. Коли він вийшов із-під опіки тітки Жільнорман, дід доручив його виховання вчителю, позначеному всіма перевагами класичної тупості. Ця юна душа, що тільки розкривалася для життя, з рук святенниці потрапила до рук педанта. Маріус закінчив колеж і вступив на юридичний факультет. Він був рояліст, фанатик і людина суворих правил. Свого діда Маріус недолюблював за його старечий цинізм, а про батька він похмуро мовчав.
А загалом це був хлопець із палкою душею, але стриманий, шляхетний, великодушний, гордий, релігійний, екзальтований, наділений майже хворобливим гонором і сором’язливий до дикості.
4. Смерть розбійника
Маріус завершив свою середню освіту якраз тоді, коли старий Жільнорман покинув світське товариство, попрощався із Сен-Жерменським передмістям та салоном пані Т. і переселився у квартал Маре, у свій будинок на вулиці Сестер Голгофи. Зі слуг він тримав там, крім воротаря, покоївку Ніколетту, що замінила Манон, і товстуна Баска, про якого ми вже згадували.
1827 року Маріусові виповнилося сімнадцять. Повернувшись якось увечері додому, він побачив свого діда з листом у руці.
— Маріусе, — сказав Жільнорман, — завтра ти поїдеш у Вернон.
— Чого? — спитав Маріус.
— Побачитися з батьком.
Маріус здригнувся. Він думав про що завгодно, тільки не про те, що коли-небудь йому доведеться побачитися з батьком. Для нього це було цілковитою несподіванкою й досить неприємною. Він почував себе так, ніби має відбути тяжку повинність.
По-перше, вони з батьком дотримувалися протилежних політичних поглядів. А по-друге, Маріус був переконаний, що цей "рубака", як називав зятя старий Жільнорман у хвилини великодушності, не любив свого сина. Інакше він би не покинув його й не віддав під чужу опіку.
Юнак був такий приголомшений, що нічого не запитав у діда. Той заговорив сам.
— Він, здається, хворий. Хоче тебе бачити.
І після мовчанки додав:
— Виїдеш завтра вранці. Пригадується мені, що від заїзду Фонтен омнібус вирушає о шостій і прибуває до Вернона увечері. Ним і поїдеш. Він просить, щоб ти поквапився.
Після чого старий зіжмакав листа і сунув у кишеню. Маріус міг виїхати того ж таки вечора і бути в батька наступного ранку. В той час від вулиці Булуа ходив нічний диліжанс до Руана, який заїздив у Вернон. Проте ні Жільнорман, ні Маріус і не подумали навести довідки.
Наступного вечора, на смерканні, Маріус приїхав до Вернона. У домах уже запалювали свічки. Він спитав у першого стрічного, де живе "пан Понмерсі". Бо в душі він погоджувався з Реставрацією і не вважав свого батька ні бароном, ні полковником.
Йому показали дім. Він подзвонив. Відчинила жінка з лампою в руці.
— Пан Понмерсі вдома? — запитав Маріус.
Жінка не відповіла й не ворухнулась.
— Він тут живе? — перепитав Маріус.
Жінка ствердно кивнула.
— Я можу поговорити з ним?
Жінка заперечливо похитала головою.
— Але я його син, — сказав Маріус. — Він чекає мене.
— Він уже вас не чекає більше, — відповіла жінка.
Тільки тоді Маріус помітив, що вона плаче.
Жінка показала йому рукою на двері. Він увійшов.
У просторому передпокої з низькою стелею горіла свічка. Маріус побачив там трьох чоловіків: один стояв на ногах, другий — навколішках, а третій, у самій сорочці, лежав випростаний на підлозі. Той, хто лежав, був полковник.
Два інші були лікар і священик, який читав молитву.
Три дні тому полковник захворів на запалення мозку. Передчуваючи недобре, він іще на початку своєї хвороби написав старому Жільнорманові, просячи прислати сина. Полковникові ставало все гірше, і того самого вечора, коли Маріус приїхав у Вернон, він у нападі гарячки підхопився з ліжка, відштовхнув служницю, яка намагалася втримати його, й вигукнув: "Мого сина досі немає! Я піду зустрічати сина!" Потім він вийшов із кімнати й упав — у передпокої. Він щойно помер.
Служниця покликала лікаря та священика. Лікар з’явився запізно, священик прийшов запізно. Син теж з’явився запізно.
У тьмяному світлі свічки на блідій щоці полковника було видно велику сльозу, що викотилася з його мертвого ока. Око згасло, але сльоза не висохла. Полковник плакав, що син приїхав запізно.
Маріус дивився на цього чоловіка, якого бачив уперше й востаннє у своєму житті, на його шляхетне й мужнє обличчя, на розплющені очі, які вже нічого не бачили, на сиве волосся, на тіло, посмуговане брунатними рубцями, — слідами шабельних ударів — і поцятковане червонястими зірочками — загоєними ранами від куль. Він дивився на величезний шрам — знак героїзму — на обличчі, яке Бог позначив виразом доброти. Він подумав, що цей чоловік — його батько, проте лишився холодний.
Йому було сумно, але так само сумував би він, побачивши якогось іншого покійника.
А тим часом гірка жалоба витала в кімнаті. Служниця схлипувала у кутку, кюре молився, й молитва його уривалася риданнями, лікар утирав очі. Навіть покійник плакав.
Іноді лікар, священик і служниця поглядали на Маріуса, не мовлячи й слова; для них він був тут чужий.
Маріус, зовсім мало схвильований, почував себе через це дуже ніяково. Він упустив на підлогу капелюх, щоб подумали, ніби від горя він не зміг утримати його в руці. І водночас він відчував докори сумління і картав себе за таку поведінку. Але хіба це його провина? Він не любив свого батька — що вдієш?
Полковник не залишив після себе нічого. Продаж майна ледь покрив видатки на похорон. Служниця знайшла клаптик паперу, який передала Маріусові. Там були такі слова, написані рукою полковника:
"Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі".