У таких-от думках Карл і заснув, і тільки в першій дрімоті його ще потурбував несамовитий стогін Бру-нельди, яка, мабуть мучена важкими снами, перевалювалася на своєму ложі.
* * *
"Вставай! Ну, вставай же!" — крикнув Робінсон, щойно Карл розплющив уранці очі. Фіранку на дверях іще не відслонили, але за рівномірним сонячним світлом, яке соталося крізь шпари, було видно, що вже пізній пополудень. Робінсон гарячково гасав помешканням, кидаючи стурбовані погляди, заносив кудись то рушник, то дзбан води, то купальне причандалля, то одяг, і щоразу, проходячи повз Карла, кивком голови намагався заохотити його вставати, а піднімаючи вгору те, що якраз тримав у руці, давав зрозуміти, як іще сьогодні востаннє мучиться з Карлом, який у перший же ранок, природно, не міг знатися на всіх тонкощах служби.
Та незабаром Карл побачив, кого насправді обслуговує Робінсон. У відділеному від решти кімнати двома ящиками приміщенні, якого Карл досі ще не бачив, відбувалося велике миття. Із-за ящиків виднілися голова Брунельди, її гола шия — волосся якраз спадало на лице — і потилиця, час від часу також Делямаршева рука тримала губку, з якої навсібіч розбризкувалася вода та якою він мив і тер Брунельду. Було чутно короткі накази Де-лямарша, які він віддавав Робінсонові, що подавав предмети не крізь загороджений тепер вхід, а мусив удовольнятися маленькою шпаркою між одним із ящиків та іспанською стіною, і, подаючи речі, щоразу був змушений далеко витягувати руку, при цьому відвертаючись. "Рушник! Рушник!" — закричав Делямарш. І не встиг Робінсон, що саме шукав під столом щось інше, злякатися від цього наказу й висунути голову, як уже почулося: "Де ж там, до дідька, та вода?!" — і над ящиком з'явилося люте лице Делямарша. Все, що, на Карлове переконання, для миття й одягання потрібно тільки раз, тут вимагали й подавали по декілька разів у різній послідовності. На маленькій електричній плитці завжди грівся дзбан із водою, а Робінсон знову й знов заносив, широко розставивши ноги, якісь тягарі. При обсязі його роботи було цілком зрозуміло, що він не завжди достеменно виконував накази, так що раз, коли від нього знов зажадали рушника, просто схопив із великого ложа посеред кімнати якусь сорочку і, зібгавши її, пожбурив через ящики.
Але й Делямаршеве завдання було не з легких, і, можливо, він лише тому так злостився на Робінсона: у своєму роздратуванні він геть не помічав Карла, бо й сам ніяк не міг вдовольнити Брунельду. "Ах, — зойкала вона, так що навіть не причетний до цього Карл весь аж здригався, — як же Ти мені робиш боляче! Забирайся геть! Краще вже я помиюся сама, ніж отак страждати! Ну от, тепер вже знову не можу підняти руку. Мені аж погано робиться від того, як ти мене тиснеш. Спина вже, напевно, вся в синцях. Звичайно, Ти мені цього не скажеш. Чекай-чекай, я ще покажу спину Робінсонові або нашому маленькому. Ні-ні, такого я не зроблю, але будь же трохи лагідніший. Вважай трохи, Делямар-ше, я не втомлюватимуся повторювати це щоранку. Робінсоне, — покликала вона зненацька і покрутила над головою мереживними штанцями, — прийди мені на поміч, подивись, як я страждаю, і цю тортуру він називає вмиванням, цей Делямарш. Робінсоне, Робінсоне, де ж Ти запропастився, чи в Тебе зовсім немає серця?" Карл мовчки дав Робінсонові знак пальцем, аби той нарешті пішов до лазнички, але він тільки зверхньо, опустивши очі, похитав головою, він, мовляв, краще знає. "Що Ти собі думаєш? — сказав Робінсон, нахилившись до Карлового вуха. — Вона просто так каже. Я раз пішов і більше не піду. Тоді вони обоє схопили мене і занурили у ванну, так що я мало не втопився. А потім Брунельда ще цілими днями дорікала, який я безсоромний, і знай повторювала: "Щось Ти давно вже не бував у мене в лазничці" або "Ну, і коли ж Ти знову навідаєшся подивитися на мене в лазничці?". І лише після того, як я кілька разів навколішки перед нею вибачився, вона припинила. Цього я ніколи не забуду". Заки Робінсон розповідав, Брунельда знову й знову гукала: "Робінсоне! Робінсоне! І де ж він тільки подівся, цей Робінсон!"
Та попри те, що ніхто не йшов їй на допомогу, ба навіть відповіді жодної не чулося, — Робінсон підсів до Карла, й обоє мовчки дивилися на ящики, над якими час від часу з'являлися голови Брунельди чи Делямарша, — Брунельда все одно не переставала голосно нарікати на Делямарша. "Але ж, Делямарше, — кричала вона, — тепер я знову навіть не відчуваю, що Ти мене миєш. Де Ти подів губку? Таж візьмися як слід до роботи! Якби я тільки могла схилитися, якби я могла поворухнутися! Я би Тобі показала, як треба мити. О, де мої дівочі роки, коли я в батьківському маєтку щоранку купалася у водах Колорадо, найпрудкішої серед усіх моїх приятельок. А тепер! Коли ж Ти нарешті навчишся мене мити, Делямарше, та Ти просто розмахуєш губкою довкола, напружуєшся, а я нічого не відчуваю. Коли я кажу, аби Ти не тер мене до крові, то це ще не означає, що я маю тут стояти і застудитися. От зараз вистрибну з ванни і втечу як стій".
Але вона так і не здійснювала цієї погрози — чого, по суті, й неспроможна була зробити — здавалося, зі страху, що вона застудиться, Делямарш ухопив її і вкинув до ванни, бо почувся гучний сплеск.
"Ну, так, Делямарше, це Ти вмієш, — сказала Брунельда трохи тихіше, — підлещуватися і ще раз підлещуватися, коли зробиш щось не так". Тоді якусь хвильку було тихо. "Тепер він її цілує", — сказав Робінсон, звівши брови.
"А що зараз буде за робота?" — спитав Карл. Позаяк він уже вирішив залишитися тут, то хотів одразу взятися до служби. Він покинув Робінсона, що нічого не відповідав, на канапі й заходився розкидати велике, все ще прим'яте за довгу ніч тягарем тих, хто на ньому спав, ложе, аби як слід повкладати кожну частину цієї кучугури, чого не робили, мабуть, уже тижнями.
"А глянь-но, Делямарше, — сказала нараз Брунельда, — здається мені, вони розкидають наше ліжко. Про все треба думати, ніколи не може бути спокою. Слід Тобі бути суворішим із отими двома, інакше вони вироблятимуть, що їм заманеться". "Це напевно той малий, із його клятим запалом", — крикнув Делямарш і збирався вже, ймовірно, вилетіти з лазнички. Карл покидав усе, що тримав, та, на щастя, Брунельда сказала: "Нікуди не йди, Делямарше, нікуди не йди. Ох, яка ж гаряча вода, від неї так млосно. Будь при мені, Делямарше". Щойно тепер Карл зауважив, як із-за ящиків безперервно валить пара.