Марево блідне, хистке, як омана, —
Фата-моргана, фата-моргана.
Вітер шумить. І полин гуде.
І кінь ірже...
Та ніхто не йде!
Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає роду того!
Мов немає вже гордих,
лиш ниці й покірні, —
Нікчемні пророки, і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни,
І паралітики... — лише вони —
Продані, зраджені і невірні.
Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.
О, де Ти, Мужній, Простий і Великий —
Благословенний на меч і бої!?!.
Вибухають воплем, вибухають криком, —
Ждуть Тебе сироти твої, й каліки,
Й невідомщені малята твої!
Удар громами. Смерчем прийди.
І поведи!
І поведи...
О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?
Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!
Меч Правосуддя! Кара Господня! —
Де ж Ти —
Меснику всенародний!?!
Безжалісний, і невблаганний,
І безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий!
Страшний,
Апокаліптичний!
Неповинная кров — клятьба Твоя.
Ти — єдиний з усіх Судія.
Тінь Твоя ходить. Вітер гуде...
Іде по кістках він.
Іде...
Іде!!!
(Стрілка доходить своєї межі). —
Ходою тяжкою іде, мов чужий,
Вдивляється мовчки до серця свого, —
Дивиться вглиб — і не бачить його, —
В муках, в вогні обернулось в такий
Камінь
Обсмалений і тяжкий.
Він виходить на дике бескиддя руїн.
Мов чорний орел, позирає один.
Вітер керею йому роздима...
— Нема!.. Ще орлят нема...
Ще лежать між розритих дідівських могил.
Ще ковтають глину, сльози і пил.
Ще їх не окрилив відчай і гнів
Для страшносудних боїв.
Келих не повен. Ще крапля паде.
Ще стрілка До риски своєї іде...
Він пестить ефес і жде:
...Вам мало на світі сиріт і калік?!?
Гряде ж
М І Й !
Р І К !!
І свисне Він так, що туман впаде.
Застогне земля і загуде.
Задвигтить Гуляйполе небачено ще.
І — лявіна потече, —
Невблаганна. Безодвічна.
Страшна. Апокаліптична.
І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі...
І встануть каліки... І встануть сліпі...
І кинуться юні... Мужні... Старі...
І сестри зґвалтовані, і матері...
І дитя подаватиме кріс і набій
В цей святий, страшносудний бій...
Прокотиться смерч.
Й не поможе ні "Боже мій!",
І не врятує "Пробі" повалених ниць...
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!
Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.
Над головами ґвалтівників і паскуд
Довготерпеливі довершать Суд.
І розвіють пил. І розвіють прах.
І ляжуть самі на чужих кістках.
І вітер над ними, як щит, приб'є —
Як Меч Правосуддя — ім'я Твоє.
Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.
Лежатимуть всі. І над всіми — Ти
І серце Твоє. І не візьме їх тлінь —
Офіруваних
В ім'я поколінь.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Цвістиме чебрець. І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої, —
Такого
Нема судії!
А якщо десь є — убий і його!
Щоб знав міру горя Твого.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Густиме над маками соняшний гонг.
І густиме в віках Твоє ім'я —
Єдиний, найбільший з усіх Судія!
Благословенний. Могутній, як ниви і синь.
Вічний
В с е р ц я х п о к о л і н ь !
Січень, 1944 р. Тернопіль.
МЕЧОНОСЦІ
(Уривок з поеми)
Благословенний день і час,
Й Вітчизна наша з нами!
Нехай ідуть до чорта всі
З розпукою й сльозами.
Ми народились не самі
І день благословили,—
Діди-бо знали,— будем Ми!
І Меч нам залишили.
Благословен же день і час,
І бурі ці, і зливи,
І мати, що родила нас,
Щоб взяти МЕЧ могли ми.
І сполохи, і все, що є,—
Благословенно тричі!
Прийми життя таким, як є,
Й дивись йому у вічі.
На світі цім розумно все —
І тюрми ці, і ґрати,
І ми, що прибули оце,
Щоб їх поруйнувати.
Клади ж важкий п'ястук на Меч,
Чіпляй через рамено...
Ми народилися якраз!
Ставай плечем до мене.
Ми народилися якраз
І знаєм, чиї діти.
Благословен цей день і час,—
Тут є нам що робити.
Клади ж важкий п'ястук на Меч
І не хитайсь в двобої!
Ми будем гордо умирать
І не вмремо з тобою.
Ми є. Були. І будем МИ!
Й Вітчизна наша з нами!
Нехай ідуть до чорта всі
З розпукою й сльозами.
1932