Човном ми перебралися через протоку біля виступу острова, вийшли на високий берег материка і рушили в північно-західному напрямку. Місцина мала дикий і пустельний вигляд, ніде не було й сліду людської ноги. Легран упевнено ступав попереду, тільки зрідка зупиняючись на хвильку, щоб зорієнтуватися за прикметами, знаними йому, очевидно, з попередніх відвідин цієї місцевості.
Так ми подорожували години зо дві, і вже перед заходом сонця добулися до околиці ще похмурішої, аніж та, що лишилася позаду. Це була більш-менш рівна ділянка біля підніжжя майже неприступної гори, зарослої густим лісом аж до самої вершини. Де-не-де на крутосхилі стирчали здоровезні уламки скель, які не скочувались у діл, мабуть, тільки тому, що дорогу їм заступали дерева. Глибокі розпадини в усіх напрямках ще й додавали поважної суворості краєвидові.
Площина, на яку ми вийшли, всуціль поросла ожиною, і незабаром ми зрозуміли, що без коси далі не продертися. Тим-то за вказівкою хазяїна Джупітер став прокладати нам стежину до височезного тюльпанового дерева, що росло у гурті з якимось десятком дубів. Розложистістю гілля, красою листяної крони і взагалі величним своїм виглядом воно перевершувало й ці дуби, і всі інші дерева, що я будь-коли бачив. Коли ми дісталися під тюльпанове дерево, Легран обернувся до Джупітера і спитав, чи зможе він видертися на цей стовбур. Старого негра мовби ошелешило це запитання, і якусь хвильку він не відповідав. Озвався він тільки після того, як підступив зовсім близько до величезного стовбура, повільно його обійшов і прискіпливо оглянув.
— Авжеж, маса, ще не бувало такого дерева, щоб Джуп на нього не виліз,— просто сказав негр.
— Тоді лізь мерщій, бо скоро смеркне і ми не встигнемо побачити, що нам треба.
— А високо лізти, маса? — поцікавився Джупітер.
— Лізь по стовбуру, а там я скажу тобі,,. Стривай-но! Візьми жука з собою.
— Жука, маса Віле?! Золотого жука?! — скрикнув негр, аж відсахнувшись перелякано — Пощо цей жук на дереві? Нехай мене повісять, щоб я його взяв!
— Якщо ти, Джупе, такий здоровий негр, боїшся торкнутися до цієї мирної мертвої комахи, то бери її за шворку. Але якщо ти ніяк її не візьмеш, доведеться розтовкти тобі макітру ось цією лопатою.
— Та нащо хвилюватись, маса? — відказав Джупітер, помітно осоромлений і вже упокорений.— Ото аби погримати на старого негра! Я ж тільки в жарт. Щоб я боявся жука? Та що мені той жук!
Він обережно взяв шворку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе, приготувався лізти на дерево.
Замолоду тюльпанове дерево, Liriodendron Tulipiferum, цей найвеличніший мешканець американських лісів, має дуже гладенький стовбур і часто випускає гілля тільки високо від землі. Але з бігом років кора на дереві робиться нерівна й гудзувата і на стовбурі з'являються короткі відростки. Тож-бо труднощі, які постали перед Джупітером, лише на перший погляд здавалися нездоланними. Притиснувшись якомога щільніше до товстенного стовбура, хапаючись руками за одні виступи кори, а босими пальцями ніг упираючись в інші, зо два рази мало не гепнувшись униз, Джупітер кінець кінцем добувся до першого великого розгалуження і, здається, вирішив, що своє завдання виконав. Найбільша небезпека і справді вже минула; але ж він вибрався на височінь у яких шістдесят-сімдесят футів!
— Тепер куди, маса Віле? — запитав негр.
— Вгору по найгрубшому суку, в оцей бік,— сказав Легран.
Джупітер не забарився виконати команду — лізти, очевидячки, було не важко. Він підіймався все вище, аж поки його присадкуватої постаті й зовсім не стало видно за густим листям.
Незабаром почувся його голос, немовби десь іздалеку.
— Довго ще лізти?
— А ти вже високо? — запитав і собі Легран.
— Ще й як! — відказав негр.— Я вже бачу небо крізь верхівку дерева.
— Небо це байдуже, ти слухай, що от я скажу. Оглянься назад і порахуй, скільки гілок ти проминув на тому суку, по якому лізеш. Порахував?
— Одна, дві, три, чотири, п'ять... Позад мене п'ять гілок, маса.
— Тоді вилізь ще на одну вище.
За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки.
— Тепер, Джупе,— збуджено закричав Легран,— лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся!
Якщо досі я ще не зовсім був певний, що мій бідолашний приятель схибнувся, то в цю хвилину розвіялися в мене й останні сумніви. Він таки збожеволів. Тільки як тепер приставити його додому? Поки я міркував над цим, Джупітер знову подав голос:
— Я боюся далі лізти, гілка геть струхла.
— Ти кажеш — струхла, Джупітере? — тремтячим голосом промовив Легран.
— Еге ж, маса, вона трухлява, як старий пеньок. Їй давно вже капець.
— Що ж його робити, Боже мій?! — скрушно запитав Легран.
— Що робити? — радо вхопився я за нагоду.— Та вертатись додому й лягати в постіль. Не барімся, любий друже. Вже смеркає, та й ви ж не забули, що мені обіцяли.
— Джупітере! — закричав Легран, не звертаючи на мене ніякісінької уваги.— Ти чуєш?
— Чую, маса Віле, де б не чути!
— Штрикни гілляку ножем, чи дуже вона трухлява?
— Та вже ж трухлява, маса,— відповів негр перегодом.— Тільки не так, щоб аж дуже. Як на правду, то сам-один я б іще підліз по ній трохи.
— Сам-один? А хто там ще з тобою?
— Та жук цей. Він-бо страх важкий. Якби я його викинув, то вже ж гілляка не підломилася б під самим негром.
— Ах ти, пекельна прояво! — з видимою полегкістю закричав Легран.— Що це ти верзеш? Викинути жука! Спробуй-но тільки, я тобі в'язи скручу. Ти чуєш, Джупітере?
— Та вже ж чую, маса! Тільки пощо так шпетити бідного негра?
— Отже, слухай далі! Коли посунешся ще трохи вперед по цій гілляці, але так, щоб не впасти, і не випустиш жука, я подарую тобі срібного долара, тільки-но ти злізеш на землю.
— Я вже сунуся, маса Віле, вже-вже,— хутко відповів
Джупітер.— Осьо й кінець гілляки.
— Уже кінець?! — мало не вереснув Легран.— Кажеш, ти вже на кінці гілляки?
— Та вже близько, маса!.. О-о-о! Боже милосердний, що це тут на дереві?
— Ну? — зраділо скрикнув Легран.— Що там таке?
— Та нічо, тільки череп. Хтось лишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м'ясо до крихти.