"Проли це людські істоти," – сказав він вголос – "Ми не люди."
"Чому ні?" – запитала Джулія,яка знову прокинулася.
Він ненадовго задумався. "Чи спадало на думку тобі колись," – сказав він – "що найкращою річчю для нас було б просто піти звідси допоки не стало занадто запізно, і ніколи не бачити одне одного знову?"
"Так,любий, це спадало мені на думку, декілька разів. Але я все одно не збираюся чинити так."
"Нам пощастило," – сказав він – "але це не може так і надалі тривати. Ти молода. Ти виглядаєш нормально та безвинно. Якщо ти відцураєшся від таких людей як я, то ти зможеш лишатися живою ще принаймні п'ятдесят років."
"Ні. Я усе це ретельно продумала. Що робиш ти – те й я робити буду. І не будь таким занепалим духом.Лишатися живою – це одне з моїх найкращих вмінь."
"Ми можемо бути разом ще півроку – рік – скільки точно ніхто не знає. Та зрештою ми все одно напевно будемо розлучені. Чи ти усвідомлюєш якими цілковито самотніми ми будемо? Тієї миті коли вони схоплять нас не буде нічого, цілковито нічогісінько, бодай хоч чогось що один з нас зможе зробити для іншого. Якщо я зізнаюся, то вони розстріляють тебе, і якщо я відмовлюся зізнаватися, то вони все одно розстріляють тебе. Нічого з того що я можу зробити або сказати, або втримати себе від казання чогось, не відкладе твоєї смерті навіть і на п'ять хвилин. Жоден з нас навіть не буде знати чи ще живий, чи вже мертвий інший. Ми будемо цілковито позбавлені будь-якої сили чи можливості. Єдина річ яка дійсно буде мати значення це те чи зможемо ми не зрадити одне одного, хоча навіть у цьому не буде ані найменшої різниці."
"Якщо ти маєш на увазі зізнання," – сказала вона – "ми повинні вчинити так,це безсумнівно. Усі завжди зізнаються. Ти цьому ніяк не зарадиш. Вони катуватимуть тебе."
"Я маю на увазі не зізнання. Зізнання це не зрада. Щоб ти не сказав або зробив не має значення : тільки почуття мають значення. Якщо вони зможуть зробити так що я перестану кохати тебе – оце й буде справжньою зрадою."
Вона задумалася над цим. "Вони не зможуть вчинити так," – зрештою сказала вона – "Це та єдина річ яку вони не можуть зробити. Вони можуть змусити тебе сказати усе що завгодно – УСЕ – але вони не можуть змусити тебе вірити у це. Вони не можуть дістатися всередину тебе."
"Ні," – сказав він вже більш обнадійливо – "ні; це цілком вірно. Вони не можуть дістатися всередину тебе. Якщо ти ВІДЧУВАЄШ що лишатися людиною варте того, навіть якщо це не дає жодних результатів,то ти все одно перемагаєш їх."
Він подумав про телезахист з його неусипним вухом. Вони могли шпигувати за тобою вдень та вночі, але якщо ти мав голову на плечах, то ти все ще міг перехитрувати їх. З усім їх розумом та спритністю вони ніколи не зможуть оволодіти майстерністю дізнаватися про те що ж насправді думає інша людина. Можливо це не зовсім було правдою, коли ти насправді потрапляв до їх рук. Ніхто не знав що насправді відбувається усередині Міністерства Любові, але було можливо здогадатися: тортури, наркотики, майстерні та вишукані прилади що реєструють кожнісіньку вашу нервову реакцію, поступове вимотування безсонням, самотністю, постійним та наполегливим допитом. Факти, у будь-якому разі, не могли бути приховані. Вони могли бути відстеженні за допомогою розслідування та допитів, вони могли бути вичавлені з тебе за допомогою тортур. Але якщо об'єкт не лишався живий, але лишався людиною,то в остаточному підсумку яку це мало різницю? Вони не могли замінити твої почуття : з тієї ж причини ти не міг замінити їх і власноруч, навіть якщо б ти цього дуже бажав. Вони могли оголити та витягти назовні у найдрібніших деталях усе те,що ти зробив,або сказав,або подумав; але те внутрішнє серце, чиє функціонування було таємницею навіть для тебе, лишалося невразливо стійким.
Глава 8
Вони зробили це, вони зробили це нарешті!
Та кімната у якій вони стояли мала видовжену форму та м'яке освітлення. Телезахист у цій кімнаті було приглушено до рівня тьмяного бурмотіння; уся та пишнота темно-синього килима складала у них враження,що вони йдуть по щирому оксамиту. У дальньому кінці цієї кімнати О'Брайєн сидів за столом у імлі лампи з зеленим світлом, з величезною купою паперів з одного боку від нього. Він навіть не потурбувався аби підвести очі та поглянути коли слуга жестом показав,що Джулія та Вінстон можуть увійти.
Вінстонове серце калатало так сильно,що він сумнівався чи зможе він вимовити бодай слово при цьому. Вони зробили це, вони зробили це нарешті, це було усе про що він міг тільки думати. Це був взагалі занадто поспішний, необачний та безрозсудний вчинок приходити сюди та щирісінька дурниця прибути сюди разом; проте також було правдою що вони прийшли сюди різними маршрутами і зустрілися лише біля дверей О'Брайєна. Але лише для того аби тільки увійти до такого місця потрібна неабияка нервова натуга. Лише у дуже рідкісних випадках хтось міг побачити зсередини місця проживання членів Внутрішньої Партії, або навіть проникати усередину того міського кварталу де вони жили. Уся ця атмосфера велетенських багатоквартирних будинків, тієї пишноти та усієї тої просторої розкішності геть усього, ті незнайомі запахи гарної їжі та гарного тютюну, ті безшумні та неймовірно неправдоподібно швидкі ліфти що ковзали униз та вгору, ті біложакетні слуги що квапилися туди й сюди – усе це викликало справжнісіньке отетеріння. Одначе він мав гарний привід аби прийти сюди,проте на кожному кроці на нього полював страх,що охоронець у чорній уніформі може зненацька з'явитися з-за рогу, вимагаючи його паперів та наказуючи забиратися геть. Слуга О'Брайєна,хай там як, впустив їх обох без жодних заперечень. Він був маленьким, темноволосим чоловіком у білому жакеті, з ромбоподібним, цілковито безвиразним обличчям яке могло мати китайське походження. Той коридор у який він їх впустив був застелений м'якими килимками, з кремовими шпалерами на стінах та оздоблений білими панелями, і усе це було досконало,ба навіть вишукано, чистим. Це також викликало справжнісіньке отетеріння. Вінстон навіть не міг пригадати щоб коли-небудь бачив коридорний прохід чиї стіни були б не захаращені внаслідок тертя об них безлічі тіл.