Мілдред сказала:
— От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.
— Ет, байдуже.
— Машина "фенікс", у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.
— Брандмейстер Бітті? — запитав Монтег.
— Еге ж, брандмейстер Бітті.
Монтег не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.
— Впусти його. Скажи, що я хворий.
— Скажи сам! — Мілдред заметушилась була, але раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: "Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли, пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли", — і замовк.
Монтег перевірив, чи добре схована книжка, повільно вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілдред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, заклавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати.
— Вимкніть отих "родичів", — мовив він, не дивлячись на Монтега та на його дружину.
Мілдред вибігла з кімнати. Галас у вітальні вщух.
Брандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив інкрустовану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.
— Ось надумав завітати, провідати хворого.
— А як ви здогадалися, що я хворий?
Бітті посміхнувся своєю звичайною посмішкою, показавши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі мов цукор зуби.
— Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви проситимете відпустку на одну ніч.
Монтег підвівся і сів у ліжку.
— Ну що ж, — вів далі Бітті, — хай вам буде відпустка на ніч.
Він розглядав свою запальничку, з якою ніколи не розлучався; на кришці було викарбувано "Гарантовано мільйон спалахів". Механічно бавлячись нею, він запалював і гасив вогонь, кидав кілька слів, знов запалював, дивлячись на кволий вогник, гасив і дивився, як тане в повітрі тоненький струмочок диму.
— Коли ви одужаєте?
— Завтра. Може, післязавтра. На початку наступного тижня.
Бітті пахкав люлькою.
— Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер — ні. А шкода. Пах... Лише брандмейстери ще пам'ятають історію пожежної справи. Пах... Зараз я вам дещо поясню.
Мілдред засовалася на стільці.
Вітті влаштувався зручніше і якусь мить сидів мовчки, замислившись.
— Отож ви запитаєте, як це все — тобто наша робота, — почалася, де й коли. Почалася, по-моєму, десь під час так званої громадянської війни, хоч наші статути й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття — кіно, радіо, телебачення; дуже скоро все стало масовим.
Монтег непорушно сидів на постелі.
— Оскільки все стало масовим, то все й спростилося, — провадив Бітті. — Колись книжками цікавилися тільки одиниці — тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тіснО від ліктів, очей, ротів, кількість населення збільшилася вдвоє, втроє, вчетверо. Зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту, розумієте?
— Здається, так, — відповів Монтег.
Бітті розглядав візерунки тютюнового диму, що розпливалися в повітрі.
— Уявіть собі людину дев'ятнадцятого століття — коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім двадцяте століття — темп прискорюється. Обсяг книжок зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Усе стискається, згущається, — залишається тільки моментальний знімок.
— Моментальний знімок, — згідливо кивнула Мілдред.
— Твори класиків скорочуються до п'ятиадцятихвилинної радіопередачі. Далі ще більше: один стовпчик тексту, який можна прочитати за дві хвилини. І нарешті — десять — п'ятнадцять рядків для енциклопедичного словника. Я, звісно, трохи перебільшую — словники існували для довідок. Але чимало людей ознайомилися з "Гамлетом" (ви, Монтег, звичайно, добре знаєте цю назву, а ви, пані Монтег, мабуть, тільки чули її) — так-от, чимало людей ознайомилися з "Гамлетом", прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: "Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!" Розумієте? З дитячої кімнати — в коледж, а потім назад у дитячу кімнату. Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п'ять чи більше століть.
Мілдред підвелась і почала ходити по кімнаті, бездумно переставляючи речі з місця на місце. Незважаючи на неї, Бітті вів далі:
— А тепер, Монтег, швидше крутіть плівку! Швидше! Клік! Пік! Фрік! Дивись, пильнуй, туди, сюди, швидше, скоріше, вгору, вниз, усередину, назовні! Хто, що, як, чому, куди, коли? Ех! Ух! Бах! Трах! Бац! Бім, бом, бум! Переказ переказу! Витяг із переказу переказу! Політика? Один стовпчик, два рядки, заголовок! І за хвилину все випаровується з пам'яті. Крутіть людський розум у шаденому смерчі — швидше, швидше! — руками видавців, підприємців, дикторів, так, аби відцентрова сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки! Мілдред узялася розправляти простирадло. Серце Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися подушки. Нараз вона Смикнула його за плече, щоб він трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, підбити її і знову покласти йому за спину. Може, вона скрикне й широко розплющить очі, або просто, засунувши руку під подушку, запитає: "Що це?" — і зі зворушливою наївністю покаже сховану книжку.
— Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба перш за все працювати, а після роботи— розважатися досхочу. І навіщо навчатися чогось іншого, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти?
— Дай-но я поправлю подушку, — сказала Мілдред.
— Не треба, — тихо відповів Монтег.
— Застібка "блискавка" замінила ґудзик, і вже немає зайвої хвилини, щоб поміркувати про щось, одягаючись на світанні цієї філософської і тому сумної години.