Все це так несхоже на нашу дійсність, що здається інсценіровкою якоїсь безглуздої п'єси, і проповідник, і пантовщики, і бородаті звіробої в замшевих куртках* і їх схильні до кликушества жінки, і озброєні підлітки...
— Бачу війну з Японією! Бачу загибель червоного диявола! О прийди, білоземелля, прийди!..— вигукує старець, черпаючи своє марення зі сфер явно міжнародного характеру.
Раптом з тайгового мороку на ледве помітній стежці з'являється двоє молодих старовірів. По тому, як вони поспішають і як схвильовані, видно, що це не випадкові перехожі. Це вісники.
— Шабанов! Шабанов іде!..
— Шабанов! — гукнув один з них, вимахуючи вінчестером.
Юрба заметушилась. А дві жінки з переляку обнялися і, притулившись щока до щоки, вперли свої погляди в тайгу: їм страшно дивитися на Шабанова.
Ось він іде, зловісний Аникій Шабанов. Одяг подраний, ічиги розтоптані, видно, довго бродив в тайгових глибинах змучений і пристрасний старовір. Незважаючи на сліди віспи, обличчя красиве, але нема вже в обличчі ані рисочки добра. Рухи швидкі і легкі, але немає в них благородства. І погляд, і голос — все в ньому незвичайне, але загублене, зречене: це відступник.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!
Коли він вимовив ці слова,— гучно, погрозливо і безжалісно,— запала гнітюча тиша. Всі завмерли. Чути, як дятли довбають сухі дерева.
А він знімає шапку, витирає піт з обличчя, і важко й голосно зітхає.
Звідки з'явилась, скільки сот кілометрів пробиралася лиха людина по ярах та узгір'ях? В її пташиних фанатичних очах палає злість.
— Звідки ти? Де жив ти десять літ? — питає понурий старовір Могилін.
Шабанов. В Маньчжурії! Маньчжоу-Го. Звідти до вас і промову держу.
Могилін. Ну, говори.
Шабанов. В Хабаровську, де був проходом я таємно днів три-чотири, читав я, братіє, газету на паркані. Газету "Правда"! Поплив паркан перед очима і натовп... Тоді її купив за п'ять радянських копійок... І "Правда" випала з моїх рук. Вона була про нас. її кричало радіо. Хрипіло мені в голову! В потилицю! В груди: "Де старовіри? Куди повтікали куркулі?"
Перелякався кінь і вихром на дорогу. Шлагбаум падає... Дивлюсь — вагонами вже наших родичів антихристи везуть на захід і на захід, з дітьми й старими!..
Шабанов замовк і облизав пересохлі, запалені губи. Він чекав відповідного вибуху обурення і протесту. Але вибуху не сталось. Один лише старий проповідник порушив тишу:
— Горе! Горе...
Шабанов в тривозі оглядає юрбу.
— Мовчите?.. Де Никодимов? Де Петров? В землі!.. Де підпільні офіцери, господи Христе?! В ліспромгоспах усіх спіймали! З промислів колгоспних, мов цуценят, за вуха — і амінь... Повстання!!!
Гробова тиша. Ніхто не підхопив полум'яного гасла. Що йому робити з проклятим селом?
— Мовчите? Де брати Кудіни? Силаев? Де Шарапов?.. Шарапова Онисія?
6 1649
81
О н и с і я. Я.
Шабанов. Вдова!
О н и с і я. Рятуйте! Рятуйте!
Голоси. Тихше! Тихше!
Шабанов. Гликерія Силаева!
Силаева. Ах!
Шабанов. Вдова!.. Вдова Марфа Кудіна! Марфа гірко затужила. Шабанов. Кудіна Фекла!
З страшним стогоном падає Фекла на землю. Загинуло життя.
Шабанов. Марія Кудіна!
Марія. Вдова?.. Брешеш!.. Брешеш... Благаю, — скажи, що ти брешеш!
Шабанов мовчки дістає з-за пазухи й кидає Марії шапку вбитого чоловіка.
Ловить шапку Марія і, притуливши її у відчаї до грудей, повільно падає на землю.
Шабанов не може признатися, що він, диверсант, загубив їх чоловіків в перестрілці, а сам ледве врятувався з двома японцями.
— На їх тіла натрапив випадково, бредучи сорок один день в тайзі.
М о г и л і н. А делегати як? Японці-самураї?
Шабанов. Самураї? Не знаю... удвох їм не дійти сюди. Вожаків перебив Глушак — Тигрова Смерть.
Ночувати Глушак зайшов у затишну фанзу до свого давнього друга китайця, якого вся округа звала Іваном Івановичем. Давно колись, ще до революції, тікаючи від злиднів, забрів Іван Іванович сюди з Південного Китаю в пошуках жень-шеня та так і лишився. Був з Глушаком у партизанах, нову сім'ю завів. Глушак любив Івана Івановича за ясний розум і душевну чистоту. Іван Іванович полював на колонків, барсука, білку та іншу дрібну тайгову дичину. Глушак, навпаки, уникав дрібноти. Об'єктами його полювання були кабан, ізюбр, ведмідь. Але головною пристрастю було полювання на тигрів. Про них він любить згадувати.
— Так. Немає в світі нічого сильнішого за людину,— тихо говорить він Івану Івановичу, гріючись біля вогню.— Навіть ось тигр, наприклад, і той не може дивитись сміливій людині в очі. Скільки разів, бувало, пам'ятаю, зареве, плигне на тебе, наче чорт, і в двох кроках на секундочку зупиниться. Обов'язково. Ну, тут, звичайно, його й стріляєш. От яка сила у людини в очах!
— Мабуть, страшно? — питає онук Івана Івановича, хлопчик Сяо, або Саша, що лежить в кутку на теплих канах.
— Ні. Страшно людини. Людина хороброю стала. Так і пре, піди лови.
— Боїшся?
— Та ні...
— Ні, боїшся. А я б йому як дав би та як дав би! Боягуз ти, а ще здоровий!
— Ну, добре, добре, спи,— лагідно сказав Глушак і, поклавши Саші на плече широку свою руку, замислився. Сяо дивився на Глушака захопленим поглядом.
Примор'я заглибилось у ніч. Тайга живе своїм нічним життям.
Тихо у глухій Улунчі. Тільки в деяких хатах і коморах чути плач. Скільки недобрих вістей приніс у село старовір Шабанов! Ось він підходить, нарешті, до своєї хати. Перелякана і стривожена дружина замучилася, так довго ждучи його. Ось він... Загавкали пси, стукає в сінях, відкриваються двері.
— Оникій!.. Приїхав? — зітхнула дружина.
— Приповз! — Шабанов підходить до стола і важко сідає на лаву. Діти з острахом дивляться на батька. Вони його майже не пам'ятають. І жінка ледве впізнала його.
— Приїхав... На чому? Звідки?! Біг, наче злодій, минаючи міста, колгоспи, лісні промисли...
Шабанов розгинається, обводить кімнату блукаючим поглядом, ніби дивуючись, що він вдома. Від цього погляду дітям стає страшно, і вони притискаються до печі в кутку. Шабанов говорить увесь.час сам з собою, оглядаючи запущене своє житло і свій проклятий шлях.
— Звіриною тропою три ночі повз я до моря: колгосп!.. І хто? Корейці-риболови... Злість кипить, кипить, кипить... Язик сухий... Води!