Для того, щоб розважати дітей, письменник зберігав у своєму помешканні купу найрізноманітніших забавок: музичні шкатулки, ляльки, заводні звірята (ведмедя і кажана), різноманітні настільні ігри тощо. Коли Керрол збирався в якусь поїздку, він дбайливо загортав кожну забавку в папір, так що в його валізах було стільки ж паперу, скільки й інших корисних речей.
Варто також зауважити, що з усіх, кого Аліса зустріла в обох своїх мандрівках, тільки єдиний Білий Лицар виказав до неї щиру симпатію і запропонував їй допомогу. Він чи не єдиний розмовляє з нею приязно і шанобливо. Його жаль під час розлуки відображає, можливо, жаль Керрола під час розлуки з Алісою, яка подорослішала (пройшла в Королеви).
** Шабатурка — скринька. [103]
________________________________________
— Зате з неї тепер сіються всі речі, — лагідно зауважила Аліса. — Ви знаєте, що накривка — відщіпнута?
— Ні, цього я не знав, — сказав Лицар, і тінь досади промайнула на його обличчі. — Отже, всі мої речі посіялися! Тоді навіщо мені вона?
З цими словами він зняв із себе шабатурку і вже був замахнувся, щоб пожбурити її в кущі, але тут, видно, в голові йому сяйнула якась думка, і він дбайливо повісив скриньку на дерево.
— Угадай, навіщо? — спитав він Алісу.
Аліса похитала головою.
— Ану ж там оселиться бджолиний рій... буду мати мед!
— Але ж вулик... чи щось подібне... уже висить при вашому сідлі, — сказала Аліса.
— Атож, вулик! І то пречудовий! — невдоволено погодився Лицар. — Одна з найкращих конструкцій! Але біля нього не пролетіла ще жодна бджола! А оце ось — мишоловка. Мабуть, миші і відганяють бджіл... а чи бджоли — мишей... Не знаю, хто кого...
— А я ще й думала — навіщо вам ця мишоловка? — сказала Аліса. — Навряд чи якась миша залізе на спину коневі...
— Може, й не залізе, — погодився Лицар, — але якщо залізе, то я не хочу, аби вона шастала по коняці туди-сюди... Бачиш, — провадив він, помовчавши, — добре бути готовим до всього. Ось чому в мого коня на ногах браслети.
— І навіщо ж йому ті браслети? — з неприхованою цікавістю спитала Аліса. [104]
— Щоб акула не вгризла, — відповів Лицар. — Мій власний винахід! А тепер підсади мене. Я виведу тебе до узлісся... Що це за таця?
— Для сливового пирога, — відказала Аліса.
— Візьмім її з собою, — сказав Лицар. — Ану ж трапиться нам сливовий пиріг — от вона й стане в пригоді. Зараз я засуну її в торбину, а ти підсобляй.
Це виявилося справою клопітною, дарма що Аліса наставляла торбу якомога ширше: Білий Лицар був дуже незграбний і замість того, щоб запихати в торбу тацю, він усе падав у неї сам.
— Торба, певна річ, уже не порожня, — пояснив він, коли таця нарешті опинилася де слід. — Торбина напхом напхана свічками.
І він причепив торбину до сідла, обвішаного пучками моркви, щипцями для каміна та всіляким іншим непотребом.
— Сподіваюся, волосся в тебе сьогодні тримається міцно? — запитав Лицар, коли вони рушили.
— Як звичайно, — усміхнулася Аліса.
— Цього не досить, — стривожився він. — Бачиш, тут у лісі страшенно дужий вітер! Він вириває волосся просто з корінням!
— А ви ще не винайшли засобу від виривання волосся? — запитала Аліса.
— Від виривання ще ні, — сказав Лицар. — А ось від випадання — придумав.
— Ой, як цікаво! Розкажіть!
— Найперше ставиш сторчма на голову кілочок, — сказав Лицар, — і обвиваєш його волоссям, як дерево плющем, — хай собі пнеться. [105] Чому волосся випадає? Тому що звисає додолу. Ну, а падати вгору — не-мож-ли-во! Мій власний винахід. Хочеш — перевір сама!
"Якийсь не надто зручний спосіб", — подумала Аліса і кілька хвилин замислено ступала мовчки, час до часу спиняючись, аби підсобити бідолашному Лицареві, що явно не вродився для верхової їзди.
Щоразу, як Кінь зупинявся (а він тільки те й робив), Лицар давав сторчака вперед, а коли Кінь знову рушав з місця (здебільшого доволі несподівано) — Лицаря жбурляло назад. А так, узагалі, він їхав доволі хвацько — хіба що деколи звалювався ще й набік. А що падав він переважно на той бік, де йшла Аліса, то незабаром вона вирішила триматися від Коня трохи осторонь.
Допомагаючи Лицареві підвестися після п'ятого падіння, Аліса ризикнула зауважити:
— Боюся, їздець ви не вельми досвідчений...
Ця репліка щиро здивувала і навіть дещо образила Білого Лицаря.
— З чого це видно? — запитав він, видряпуючись назад у сідло і хапаючись за Алісине волосся, щоб не перекинутися в другий бік.
— Люди з великим досвідом не падають раз по раз.
— У мене дуже великий досвід, — вельми поважно мовив Лицар. — Багатющий досвід!
— Справді? — тільки й спромоглася якнайщиріше здивуватися Аліса.
Далі вони посувалися мовчки: очі в Лицаря були заплющені, і він час від часу тільки щось [106] бубонів собі під ніс. Аліса потерпала, щоб він не впав знову.
— Велике мистецтво верхової їзди, — раптом озвався Лицар, змахнувши правицею, — полягає в тому, щоб утри...
Тут мова його урвалася так само зненацька, як і почалася, бо Лицар з усього маху гепнувся просто під ноги Алісі. Цього разу вона злякалася не на жарт, бо він упав на голову, і, зводячи його на ноги, вона стурбовано запитала:
— Ребра цілі?
— Е, дурниці! — відповів Лицар таким тоном, мовби двоє-троє поламаних ребер йому не вадили. — Велике мистецтво верхової їзди, як я вже казав, полягає в тому, щоб належним чином утримувати рівновагу. Ось дивись...
Пустивши вуздечку, він розпростер обидві руки, аби продемонструвати секрет свого вміння, і цього разу бебехнувся навзнак просто Коневі під копита. Доки Аліса зводила його на ноги, він, невгаваючи, бурмотів:
— Багатющий досвід!.. Багатющий досвід!..
Тут Алісин терпець урвався остаточно.
— Та це ж просто курям на сміх! — вигукнула вона. — Дерев'яного коника на коліщатках — ось якого коня вам треба!
— А що — в цієї породи рівніша хода? — жваво зацікавився Лицар і обіруч обняв свого Коня за шию —--і, треба сказати, зробив це саме вчасно, рятуючись від нового падіння.
— Куди рівніша, ніж у живої, — пирснула сміхом Аліса, бо вже не могла його далі стримувати. [107]
— Я дістану собі таку конячку, — замислено сказав Лицар. — Навіть двох... ні, кількох.
Трохи помовчавши, він промовив: