— Виходить, п'ять ночей поспіль тепліші за одну? — зважилася на питання Аліса.
— Певна річ! Уп'ятеро.
— Але з таким самим успіхом вони можуть бути і вп'ятеро холодніші
— Так і є! — скрикнула Чорна Королева. — Уп'ятеро тепліші і так само уп'ятеро холодніші... Точнісінько так само, як я уп'ятеро багатша і вп'ятеро мудріша за тебе!
Аліса зітхнула і здалася.
"Це більше скидається на загадку без відгадки!" — подумала вона.
— Шалам-Балам теж бачив ту громовицю, — стиха, ніби про себе, провадила Біла Королева. — Він саме прийшов до нас під двері зі штопором у руці...
— А що він там загубив? — поцікавилася Чорна Королева.
— Сказав, що хоче зайти, — промовила Біла Королева, — бо шукає гіпопотама. На лихо, саме того ранку такого звіра в нас не було.
— А коли такий звір у вас буває? — вражено спитала Аліса.
— На Миколи — і ніколи, — відповіла Королева. [124]
— Я знаю, чого він приходив, — сказала Аліса. — Він хотів покарати рибок, бо...
Та Королева знов її перебила:
— Ох, що то була за громовиця! Тобі б і на розум такого не спало! ("Щоб спало щось на розум, треба його мати! — зауважила Чорна Королева"), Частину даху зірвало і всередину набилося стільки грому! Як почав той грім розкочуватися по кімнаті, гуркати по столах, бряжчати мисниками — я так перелякалася, що навіть забула власне ім'я!
"І чого б ото в таку хвилину я стала пригадувати своє ім'я!" — подумала Аліса, але вголос не промовила, щоб, бува, не образити горопашної Королеви.
— Твоя Величність повинна їй простити, — раптом сказала до Аліси Чорна Королева, погладжуючи руку Білої. — У неї добре серце, тільки язик загалом трохи дурнуватий.
Біла Королева сором'язливо глянула на Алісу, і та відчула, що негайно мусить сказати їй щось приємне, та ба! — голова її в цю мить була порожня.
— Виховання в неї не найкраще, — не вгавала Чорна Королева, — зате вдача на диво лагідна! Ось погладь її по голові — побачиш, як їй буде приємно.
Проте на такий жест Аліса не зважилася.
— Трішечки ласки... та ще волосся їй накрутити на папільйотки... і ти її не впізнаєш!..
Біла Королева глибоко зітхнула і схилила голову Алісі на плече. [125]
— Мене так хилить на сон! — простогнала вона.
— Стомилася, бідолашка! — пояснила Чорна Королева. — Погладь її по голові... Позич їй свого нічного ковпака... заспівай колискову...
— Ковпака при собі не маю, — сказала Аліса, пробуючи виконати першу настанову, — та й колискової жодної не знаю.
— Доведеться мені самій її заколисувати, — зітхнула Чорна Королева і заспівала:
А-а-а, сонулі, в Алісиній люлі,
Поки до обіду — може б, ви заснули.
А після обіду підемо на гулі,
Спіте, Королеви, в Алісиній люлі...
— Запам'ятала слова? — спитала вона, схиляючи голову на друге Алісине плече. — Тепер заколисуй мене. У мене теж злипаються повіки.
За хвилину обидві Королеви вже міцно спали, похропуючи.
— Що ж мені робити? — вигукнула Аліса, розпачливо роззираючись довкола. Дві круглі голови, мов дві важкі великі кулі, по черзі з плечей скотилися їй на коліна.
— Де це бачено, щоб хтось колись піклувався про двох сонних Королев водночас! О ні! Такого не знає вся історія Англії! Певно, що не знає, адже в Англії ніколи не було двох Королев нараз!
— Гей, прокидайтеся! Ви ж не пухові! — нетерпляче приказувала Аліса, але відповіддю їй було тільки розмірене хропіння.
З кожною хвилиною воно виразнішало, чистішало й дедалі більше скидалося на мелодію, — [126] ось уже можна було розібрати й слова. Аліса так заслухалась, що й незчулася, коли дві вінценосні голови щезли з її колін.
Вона стояла перед дверима з аркою, над якою пишався великий напис: "КОРОЛЕВА АЛІСА". Обабіч дверей звисали ручні дзвінки: один з позначкою "Для гостей", другий — "Для челяді".
— Ось нехай скінчиться пісня, — подумала Аліса, — і я подзвоню в... В котрий же дзвінок мені дзвонити? — розгублено спитала вона, бо позначки геть збили її з пантелику.
— Я не гостя, але й не челядниця... Тут явно бракує ще одного дзвінка — "Для Королеви"...
Коли це двері трохи прочинилися і з них ви; ткнулася голова якоїсь дзьобатої істоти.
— Вхід заборонено до післязавтрашнього тижня! — оголосила вона і грюкнула дверима.
Хоч скільки Аліса стукала і дзвонила — все було марно. Нарешті старезний Жабун, що сидів під деревом, звівся на ноги і спроквола пошкандибав до Аліси. На ньому було ядучо-жовте вбрання і здоровенні черевики.
— Ну, в чому річ? — безголосо прохрипів Жабун.
Аліса круто розвернулася, ладна прискіпатися до кого завгодно.
— Це ви відповідаєте за двері? — запитала вона сердито.
— За які двері? — ледь видушив із себе Жабун.
Аліса мало не тупнула ногою від обурення.
— Як то за які? За оці!
Жабун із хвилину постояв, тупо витріщившись на двері, тоді підійшов, потер їх пальцем, [127] мовби перевіряв, чи не лущиться фарба, і знову втупився в Алісу.
— Відповідаю за двері? — прохрипів він так кволо, що Аліса ледь почула. — А ти їх про щось запитувала?
— Я вас не розумію, — сказала вона.
— Я говорю по-нашому чи по-якому? — хрипнув Жабун. — Чи, може, тобі позакладало? Про що ти в них запитувала?
— Ні про що я в них не запитувала! — нетерпляче відказала Аліса. — Я в них гримала!
— Даремно ти це робиш... даремно! — прохрипів Жабун. — Це ж як діє їм на нерви!..
Він підійшов ближче і щосили копнув у двері своїм величезним черевиком.
— Дай спокій їм, — засапано прохрипів він, дибаючи назад до свого дерева, — і вони дадуть спокій тобі!
У цю мить двері розчахнулися навстіж, і зсередини долетів чийсь верескучий спів:
Аліса задзеркальцям сказала: "Я сиджу
На троні у короні, ще й скіпетра держу.
Аж три тут королеви царюють над всіма —
Біла К. та Чорна К., а третя — я сама".
Приспів підхопили сотні голосів:
Налий же скоріше у чару чого хоч,
Бери і призволяйся, до чого хто охоч;
Кинь кішку у каву, а мишу кинь у чай,
Тричі по тридцять Алісу привітай! [128]
Незграйний хор голосів вибухнув вітальним лементом, і Аліса подумала:
"Три рази по тридцять — дев'яносто. Цікаво, чи хтось це рахує?"
За хвилину знову залягла тиша, і той самий верескучий голос заспівав нового куплета:
"Мої ви задзеркальці, — Аліса каже їм, —
Це честь для вас велика —яз вами п 'ю і їм;