Розділ другий
Сад квітів, які вміли розмовляти
— З вершини он того пагорба, — сказала собі Аліса, — я зможу побачити увесь сад. А ось і стежка просто нагору... хоча ні, не зовсім просто (це після того, як стежка зробила не один крутий поворот)... а все ж, сподіваюся, вона мене туди виведе. Ого, як химерно крутить! Не стежка, а штопор! Отут, мабуть, вона повертає нагору... ба ні! Цей поворот веде простісінько до будинку!.. Ану, спробую інакше!
Вона спробувала, але отак блукаючи — вгору-вниз, вгору-вниз — щоразу виходила на будинок. Аж ось вона звернула крутіше, ніж звичайно, і мало не вдарила чолом об стіну.
— Нічого мене вмовляти, — озвалася Аліса до будинку, ніби той із нею сперечався. — Мені ще не час повертатися. Поки що. Це ж довелося б знову проходити крізь Дзеркало назад... до старої вітальні, і... прощавайте всі мої пригоди!
Отож вона рішуче повернулася до будинку спиною та й пустилася стежкою знов, заповзявшись нікуди не звертати аж до самого пагорба.
Спочатку все йшло гаразд, і вона була вже подумала: "Ну, цим разом я свого таки доскочу..." Коли це раптом стежка різко крутонула, заходила ходором (саме так Аліса описувала це згодом), і... вона опинилася на самім порозі дому.
— Оце лихо! — скрикнула вона. — Де ж таке бачено, щоб будинки плуталися під ногами! [23]
Проте пагорб звідси було видно як на долоні, тож Алісі нічого не залишалося, як рушати знову. Цього разу вона натрапила на великий квітник: по його краях рясніли стокротки, а посередині пишався дуб.
— О Лілеє, — звернулася Аліса до рудої квітки, що граційно колихалася на вітрі. — Як жаль, що ви не вмієте говорити!
— Уміємо, — відказала Тигрова Лілея. — Було б лише з ким!
З превеликого дива Аліса втратила дар мови: здавалося, вона й дихати перестала.
А Лілея й далі знай погойдувалася на вітрі. Нарешті Аліса тихенько, майже пошепки, озвалася знов:
— Невже тут у вас усі квіти говорять?
— Незгірше за тебе, — відповіла Лілея. — Тільки значно голосніше.
— У нас не заведено озиватися першими, — докинула Троянда. — І коли ти заговорила, я була вражена твоєю здогадливістю. "У цьому личку щось є, — сказала я собі, — хоча розумним його не назвеш". Зате колір у тебе годящий...
— Дай спокій її кольорові! — зауважила Тигрова Лілея. — От якби її пелюстки трошки більше підкрутити, була б квітка нівроку.
Аліса не любила критики, тож удалася до розпитування.
— А вам не буває лячно, що вас посаджено просто неба, а доглядати нікому?
— Он дуб посередині, — відказала Троянда. — Чи ж цього не досить? [24]
— А чим дуб зарадить у разі небезпеки? — допитувалася Аліса.
— У нього міцне гілля, — сказала Троянда.
— І що не гілляка, то й дубець! — пропищала Стокротка. — Дуб того й зветься дубом, що мастак віддубасити!
— А ти хіба не знала?! — підхопила інша Стокротка, а за нею й усі решта, тож учинився чималий писк і лемент.
— Замовкніть! — крикнула Тигрова Лілея, розхвильована й розгойдана до краю. — Знають, що мені їх не дістати, — задихано мовила вона, тягнучись тріпотливою голівкою до Аліси, — от і розходилися!
— Не хвилюйтеся, — заспокійливо мовила Аліса і, нахилившись, шепнула стокроткам, які знову починали зчиняти галас:
— А прикусіть-но язички, бо зараз усіх позриваю!
Вмить запанувала тиша, а кілька рожевих стокроток зблідли, як полотно.
— Молодець! — похвалила Лілея. — Стокротки — найприкріші з усіх. Досить одній подати голос, як решта всі зчиняють такий ґвалт, що й зів'янути можна.
— Звідки ви вмієте так гарно говорити? — спитала Аліса, сподіваючись розважити Лілею компліментом. — У скількох садках я бувала — ніде не чула, щоб квіти розмовляли.
— Ось помацай землю, і будеш знати звідки, — сказала Руда Лілея.
Аліса так і зробила. [25]
— Тверда, мов камінь, — відзначила вона. — Але я не розумію, до чого тут це.
— У більшості квітників, — розтлумачила Лілея, — земля пухка, мов перина, і квіти там завше сплять!
Таке пояснення Алісу цілком задовольнило.
— Мені б таке і в голову не прийшло! — зізналася вона.
— А як на мене, то ти взагалі безголова, — дошкульно зауважила Троянда.
— Та й з вигляду дурна. Дурнішої не бачила, — докинула раптом Фіалка.
Аліса з несподіванки ледь не підскочила: досі Фіалка і пари з уст не пускала!
— Краще помовч! — гримнула на неї Лілея. — Наче ти взагалі щось бачила! Сховаєш голову під листям та й похропуєш, а що діється у світі знаєш не більше, ніж зеленоголовий пуп'янок!
— А з людей у саду, окрім мене, ще хтось є? — поцікавилася Аліса, пускаючи повз вуха останні слова Троянди.
— Є тут ще одна квітка: вона вміє пересуватись, як і ти, — сказала Троянда. — Не розумію, як це в тебе виходить... ("А хіба ти щось колись розуміла?" — хмикнула Лілея.) — Тільки вона кущуватіша.
— Вона така, як я? — пожвавішала Аліса, осяяна раптовим здогадом: "Десь тут, у саду, є ще одна дівчинка!"
— З вигляду вона така ж неоковирна, — відповіла Троянда. — Тільки темніша і пелюстки в неї, мабуть, чи не коротші. [26]
— Її пелюстки доладні, як у Жоржини, — вставила слово Лілея, — а не розкошлані, як у тебе.
— Але це не твоя провина, — додала Троянда співчутливо. — Просто, коли починаєш в'янути, пелюстки трохи розхристуються. Тут нічим не зарадиш.
Така думка Алісі аж ніяк не сподобалась, і, щоб змінити тему, вона запитала:
— А до вас вона приходить?
— Думаю, незабаром ти її побачиш, — сказала Троянда. — Вона з родини колючих.
— А де в неї колючки? — запитала Аліса не без цікавості.
— На голові, звичайно, — відказала Троянда. — Я, до речі, була здивована, чому в тебе таких немає. Гадала, у вас усі з колючками.
— А ось і вона! — гукнула Мальва. — Я чую її ступу: тупу, тупу!
Аліса хутко озирнулась і побачила... Чорну Королеву!
"Як же вона виросла!" — мимоволі відзначила Аліса.
Королева й справді підросла: тоді, в попелі, вона була якихось три дюйми, а тепер — на півголови вища за саму Алісу!
— Це від свіжого повітря, — озвалася Троянда. — Повітря в нас розкішне!
— Я, мабуть, піду їй назустріч, — сказала Аліса.
Хоча з квітами було й цікаво, але погомоніти зі справжньою Королевою — річ, звичайно, далеко поважніша. [27]
— Нічого в тебе не вийде, — сказала Троянда. — Раджу йти у протилежний бік.