"Джентльмени, Клайд Гріфітс убив Роберту Олден перед тим, як кинув її у воду. Він ударив її по голові і по обличчю і думав, що ніхто не бачив цього. Та коли її останній передсмертний крик пролунав над водами Біг-Бітерну, там був свідок, і перш ніж обвинувачення скаже тут своє останнє слово, цей свідок стане перед вами і розповість вам усе.
У Мейсона не було свідка — очевидця злочину, але він не міг встояти перед можливістю викликати тривогу у ворожому таборі.
І справді, результат навіть перевершив його сподівання. Клайд, який досі, особливо після приголомшливої звістки про лист Роберти, намагався терпіти все з незворушним виглядом зневаженої невинності, раптом застиг — і потім весь зіщулився. Свідок! Він дасть показання! Господи! Значить, цей свідок, — байдуже хто там він, — ховався десь на відлюдному березі озера… він бачив цей ненавмисний удар, чув крики Роберти". бачив, що Клайд не пробував допомогти їй! Бачив, як він поплив до берега, потім зник… і, може, стежив за ним, коли він переодягався в лісі. Господи! Клайд учепився руками в стілець, голова його ривком відкинулась назад, немовби від сильного удару: адже це означає смерть, його безперечно стратять! Господи! Більше немає надії! Голова його безсило схилилась, — здавалось, він зараз знепритомніє.
Заява Мейсона спочатку змусила Белнепа впустити олівець, яким він робив нотатки; потім його погляд став розгубленим і збентеженим, бо обороні не було чим відбити такий удар… Але він зразу схаменувся, що його поведінка — верх необережності, і оволодів собою. Невже кінець кінцем Клайд збрехав їм? Невже він убив її навмисне та ще при якомусь не поміченому ним свідкові? Коли так, їм треба якось відмовитись від цієї безнадійної і небезпечної для їх репутації справи.
Щождо Джефсона, то і він в першу хвилину був приголомшений і спантеличений. В його міцній голові, яка не дуже легко піддавалась потрясінням, пробігали уривки думок: невже справді є такий свідок?.. І Клайд брехав? Тоді жереб кинуто. Адже він уже признався їм, що вдарив Роберту, і свідок, напевне, бачив це. І, значить, кінець усім цим балачкам про раптовий душевний перелом. Хто повірить у це після такого свідчення?
Але Джефсон по натурі був надто упертий і рішучий, щоб дозволити собі зразу відступити перед нищівною заявою прокурора. Він обернувся, подивився на розгублених, але вже зніяковілих від власної слабості Белнепа та Клайда і прошепотів:
— Я не вірю цьому. Він бреше, на мою думку, або намагається нас залякати. У всякому разі почекаємо — побачимо. Наша черга прийде ще не скоро. Дивіться, скільки тут свідків. Ми будемо вести перехресний допит тижнями, якщо захочемо, — доти, покц не мине строк його повноважень. Тут часу на тисячу справ, — зокрема, на те, щоб з'ясувати, що це за свідок. До того є ще і версія самогубства, і те, що сталося насправді. Клайд покаже під присягою, як це було: впав у транс, забракло мужності діяти… Навряд чи хто-небудь міг бачити це на відстані п'ятисот футів. — Він похмуро усміхнувся і додав, але так, щоб не чув Клайд: —Я думаю, на крайній випадок ми зможемо домогтися, щоб він відбувся двадцятьма роками, як на вашу думку?
РОЗДІЛ XXI
А потім свідки, свідки, свідки, — сто двадцять чоловік. Їх показання, особливо показання лікарів, трьох провідників та жінки, яка чула останній крик Роберти, багато разів опротестовували Джефсон та Белнеп, бо від неточностей і помилок, що їх могли виявити адвокати в цих показаннях, залежала правдоподібність сміливо задуманої оборони Клайда. Через це процес затягнувся до листопада, коли Мейсон переважною більшістю голосів був обраний суддею, чого він так прагнув. І завдяки тому, що процес проходив так бурхливо, в енергійних суперечках, він привертав дедалі більшу увагу та інтерес широкої публіки по всій країні.
День від дня, як повідомляли репортери з залу суду, ставало чимраз ясніше, що Клайд винен. Проте, скоряючись настійливим вимогам Джефсона, він зустрічав нападки кожного свідка обвинувачення спокійно і навіть сміливо.
— Ваше ім'я?
— Тайтус Олден.
— Ви батько Роберти Олден?
— Так, сер.
— Отже, містер Олден, розкажіть присяжним, як і при яких обставинах ваша дочка Роберта переїхала в Лікург.
— Заявляю протест. Не стосується справи, неістотно, неправомірно, — перебиває Белнеп.
— Я зв'яжу це із справою, — вставляє Мейсон, дивлячись на суддю, і той вирішує, що Тайтус може відповісти, але цю відповідь можна буде виключити, коли виявиться, що вона "не стосується справи".
— Вона поїхала в Лікург шукати роботу, — відповідає Тайтус.
— А чому вона поїхала туди шукати роботу?
Знову протест, знову виконуються всі формальності, після чого старому дозволяють продовжувати.
— Та, бачите, наша ферма, коло Більця, по-справжньому ніколи не давала прибутку, і діти мусили нам допомагати, а Боббі була старша…
— Прошу виключити це з протоколу!
— Виключається.
— Боббі — це зменшене ім'я, яким ви називали свою старшу дочку Роберту? Вірно?
— Протестую… — і так далі.
— Схд відхиляє протест оборони.
— Вірно, сер. Так ми її іноді називали дома. Просто Боббі.
Клайд уважно слухав; не здригнувшись, він витримав суворий обвинувачуючий погляд цього похмурого сільського Пріама і здивувався: він уперше почув зменшене ім'я своєї колишньої коханки. Він називав її Бертою, і вона ніколи не казала йому, що дома її називали Боббі.
І під перехресним вогнем протестів, сперечань, рішень судді Олден, керований Мейсоном, розповідав, як Роберта, одержавши лист від Грейс Марр, вирішила поїхати в Лікург і оселитись у м-ра і м-с Ньютон, як вона почала працювати на фабриці Гріфітсів і як відтоді рідко бачили її рідні, поки п'ятого червня вона не повернулась додому, щоб відпочити і пошити собі кілька платтів.
— Вона не казала, що збирається вийти заміж?
— Ні.
Але вона писала довгі листи, — він тоді не знав кому, — і була чимсь пригнічена і не зовсім здорова. Двічі він бачив, як вона плакала, але нічого не сказав, розуміючи, що вона не хотіла, щоб це помітили. Кілька разів її викликали до телефону з Лікурга, востаннє четвертого або п'ятого липня, за день до її від'їзду, — він це добре пам'ятає.