— Значить, Клайд, як я розумію, так вийшло тому, що ви були в моральному і розумовому відношенні боягузом. Але я зовсім не засуджую вас за те, в чому ви не винуваті (кінець кінцем, ви не самі себе зробили, правда ж?)
Але це було вже занадто, і суддя застеріг Джефсона, щоб він надалі обережніше добирав вислови.
— Отже, ви переїздили з місця на місце, — в Олтон, Пеорію, Блюмінгтон, Мілуокі, Чікаго, забиралися в якісь комірчини на околицях, працювали перемивальником посуду, продавцем содової води і возієм, переховувались під ім'ям Тенета, тоді як могли б, власне, повернутися в Канзас-Сіті, на свою стару службу? — питав Джефсон.
— Протестую! Протестую! — заволав Мейсон. — Немає ніяких доказів, що він міг повернутись і стати на попередню службу.
— Протест прийнято! — вирішив Оберуолцер, хоч у цю хвилину в кишені у Джефсона лежав лист Френсіса Кс. Скуайрса, який працював начальником над розсильними в готелі "Грін-Девідсон", коли там служив Клайд; Скуайрс писав, що, крім події, зв'язаної з катанням на чужому автомобілі, він не помічав за Клайдом нічого поганого; юнак завжди був ретельний, чесний, слухняний, моторний і ввічливий. Коли сталась та нещасна подія, м-р Скуайрс був певен, що Клай& міг бути лише одним з найбільш пасивних її учасників і що, якби він повернувся і до ладу розповів про все, що сталось, його б залишили в готелі. А тут вважали, що все це не стосується справи!
Потім Клайд розповів про те, як, утікши, щоб уникнути неприємностей, які загрожували йому в Канзас-Сіті, і мандруючи два роки з місця на місце, він, нарешті, знайшов роботу в Чікаго — спочатку возієм, а потім розсильним у клубі "Юніон Ліг"; про те, що з першого ж місця, де він дістав роботу, він написав матері, а потім, з її ініціативи, збирався написати дядькові, — і тут якраз зустрів його в клубі, і дядько запропонував йому приїхати в Лікург. Далі по порядку викладено було всі подробиці того, як він почав працювати, як був підвищений по службі, і двоюрідний брат та начальник цеху сказали йому про чинне на фабриці правило, і, нарешті, як він познайомився з Робертою, а потім і з міс X. Клайд докладно розповів, як він залицявся до Роберти Олден і як, домігшись її кохання, почував і вважав себе щасливим, але поява міс X і її глибока чарівність викликали різку зміну в його ставленні до Роберти: вона все ще дуже подобалась йому, але він уже не міг, як раніше, бажати шлюбу з нею.
Тут квапливо зтрутився Джефсон: виявлена Клайдом хиткість була надто неприємною властивістю, щоб можна було так швидко заговорити про неї в зізнаннях, і Джефсон захотів відвернути увагу присяжних.
— Клайд, — перепинив він, — ви спочатку справді любили Роберту Олден?
— Так, сер.
— Тоді ви повинні були знати або хоч би зразу побачити з її вчинків, що вона глибоко порядна, чиста і побожна дівчина, — так?
— Так, сер, я саме такою і вважав її,— повторив Клайд заучену відповідь.
— Тоді чи не можете ви пояснити в загальних рисах, не вдаючись у подробиці, пояснити самому собі і присяжним, як, чому, де і коли виникли зміни у ваших почуттях, що привели до відносин, про які всі ми (тут Джефсон обвів публіку, а потім і присяжних зухвалим, проникливим і холодним поглядом) глибоко шкодуємо. Якщо ви спочатку були такої високої думки про неї, як же сталось, що ви дуже швидко дійшли до таких недозволених відносин? Хіба ви не знали, що з точки зору всіх мужчин, а також і всіх жінок відносини ці гріховні і поза шлюбом непростимі, що це злочин?
Сміливість і в'їдлива іронія Джефсона викликали в розгублено принишклій публіці неспокійний рух — помітивши це, і Мейсон і суддя Оберуолцер сторожко нахмурились. Що за зухвалий, цинічний хлопчисько! Як він сміє підступними натяками під виглядом серйозного допиту навівати таку думку, в якій приховано посягання навіть на основи суспільства, ка релігійні й моральні підвалини! Ось він стоїть — зухвалий, безстрасний і гордовитий — і слухає відповідь Клайда:
— Так, сер, мені здається, я це знав… звичайно… але, справді ж, я ніколи не намагався її звести ні спочатку, ні потім. Просто я був у неї закоханий.
— Ви були закохані в неї?
— Так, сер.
— Дуже?
— Дуже.
— І вона теж була закохана у вас?
— Так, сер.
— З самого початку?
— З самого початку.
— Вона казала вам це?
— Так, сер.
— А в той час, коли вона переїздила від Ньютонів, — адже ви чули все, що про це говорили свідки, — ви не умовляли її, не намагались будь-яким способом, обманом або якими-небудь доказами умовити її переїхати від них?
— Ні, сер. Вона сама з власної волі хотіла переїхати. Вона тільки просила, щоб я допоміг їй знайти кімнату.
— Просила, щоб ви допомогли знайти кімнату?
— Так, сер.
— А чому, власне?
— Тому що вона не дуже добре знала місто і думала, що я, можливо, пораджу їй, де знайти хорошу, не занадто дорогу для неї кімнату.
— І ви вказали їй кімнату, яку вона зняла у Гілпінів?
— Ні, сер. Я їй ніяких кімнат не вказував. Вона знайшла її сама. (Це була точно заучена ним відповідь).
— А чому ж ви їй не допомогли?
— Тому що я був занятий цілими днями і майже завжди вечорами. І потім, я думав, що їй самій краще знати, чого вона хоче— у яких людей оселитись і все таке.
— А ви самі коли-небудь були в домі Гілпінів до того, як вона туди переїхала?
— Ні, сер.
— Чи були у вас з нею до її переїзду які-небудь розмови про те, яку саме кімнату їй слід найняти — з яким входом і виходом, наскільки відокремлену і все таке?
— Ні, сер, я ніколи з нею про це не говорив.
— І ніколи не наполягали, наприклад, щоб вона найняла таку кімнату, куди ви могли б пройти непомітно і звідки могли б вийти вночі або вдень, не зустрівшись ні з ким?
— Ніколи. І крім того, в цей будинок дуже важко було ввійти і дуже важко вийти непомітно.
— Чому ж?
— Тому що двері її кімнати були поряд з парадними дверима, через які всі входили і виходили, і кожен міг помітити чужу людину. (Ця відповідь теж була заучена напам'ять).
— Але ви все-таки пробирались у дім потихеньку?
— Так, сер… тобто, бачите, ми обоє ще спочатку вирішили, що чим менше нас бачитимуть разом де-небудь, тим краще.
— Через те фабричне правило?
— Так, сер, через те правило.