Але справжнім прокляттям цього місця було те, що всупереч усім добрим намірам удосконалювачів створювався цей постійний і неминучий контакт між людьми, чия свідомість була затуманена' і викривлена перспективою смерті, яка насувалась, і для багатьох була така близька, що вони вже відчували на своїх плечах холод її важкої руки. І ніхто, хоч би як нахвалявся своєю мужністю, не міг уберегтися від тих чи інших проявів розпаду особистості під впливом цих тортур. Смуток, безнадійність, несвідомі страхи, немов подих, линули по всій Оселі, всіх по черзі проймаючи жахом чи відчаєм. У найнесподіваніші моменти все це проривалося прокляттями, зітханнями, навіть сльозами, звідкілясь раптом долітало жалібне благання— ради бога! хоч би заспівали що-небудь! — або просто зойки і стогони.
Та найнестерпніші, мабуть, муки були пов'язані з поперечним коридором, що сполучав стару Оселю смерті з кімнатою страти. Адже йому — на жаль, досить часто! — доводилося бути підмостками для однієї із сцен тієї трагедії, яка регулярно відбувалася в цих стінах, — трагедії страти.
Бо цим коридором засудженого напередодні страти переводили з упорядкованої камери нової будівлі, де він протомився рік чи два, в одну з камер старої Оселі смерті, щоб він міг перебути свої передсмертні години в тиші і самітності; але в останню хвилину він мав пройти — на очах у всіх — зворотну путь, усе тим самим вузьким коридором, до кімнати страти, розташованої в іншому його кінці.
Ідучи на побачення з адвокатом чи з ким-небудь з рідних, теж треба було пройти спочатку головним коридором, а потім вузьким поперечним до дверей, що ведуть у стару Оселю смерті. Там ув'язненого вводили в камеру, і він міг втішатися розмовою зі своїм гостем (дружиною, сином, матір'ю, дочкою, братом, оборонцем), причому кожне слово цієї розмови чув наглядач, що сидів між гратами камери і дротяною сіткою, натягнутою за два фути від неї. Ні потиск руки, ні поцілунок, ні ласкавий дотик, ні інтимне слово не могли приховатися від цього стража. І коли для одного з ув'язнених наставала вирішальна година, всі інші — похмурі і добродушні, чутливі і товстошкірі — якщо не через чиюсь злу волю, то через обставини повинні були спостерігати всі заключні приготування: переведення засудженого до однієї з камер старої Оселі, останню скорботну зустріч з матір'ю, сином, дочкою, батьком.
І ніхто з тих, хто планував будинок і установлював порядки в ньому, не подумав, на які непотрібні, невиправдані муки вони прирікали тих, кому доводилося відсиджувати тут довгі місяці, чекаючи ухвалень вищого апеляційного суду.
Спочатку, зрозуміло, Клайд нічого цього не помічав. У свій перший день у цій тюрмі він тільки пригубив гірку чашу. А назавтра, на полегшення чи посилення його страждань, приїхала мати. Не діставши дозволу супроводжувати його, вона затрималася, щоб іще раз порадитися з Белнепом та Джефсоном і написати докладний звіт про свої особисті враження, пов'язані з синовим від'їздом. (Скільки жагучого болю таїлося в цих враженнях!) І хоч як турбувала її необхідність підшукати кімнату якнайближче до тюрми, все ж після приїзду вона відразу поспішила в тюремну канцелярію і, показавши розпорядження судді Оберуолцера, а також письмове клопотання Белнепа і Джефсона про надання їй особистого побачення з Клай-дом, дістала дозвіл побачити сина, причому не в старій Оселі смерті, а зовсім в іншому приміщенні. Справа в тому, що начальник тюрми читав про її енергійну діяльність на оборону сина, і йому самому цікаво було поглянути і на неї, і на Клайда.
Та несподівана і разюча зміна в зовнішності Клайда так вразила її, що вона не відразу зміркувала, що сказати, побачивши його бліді, запалі щоки, його позападалі, гарячково блискучі очі. Ця коротко обстрижена голова! Ця смугаста куртка! І ця жахлива Оселя із залізними дверима і важкими засувами і довгими переходами, а по них охорона в тюремній формі…
На мить вона здригнулася, похитнулась і ледве не знепритомніла, хоч їй не раз доводилося бувати в тюрмах, великих і малих — у Канзас-Сіті, Чікаго, Денвері; вона ходила туди роз'яснювати слово боже і повчати і пропонувати свої послуги тим, кому вони могли знадобитися. Але це… це! Син, рідний син! Її міцні, широкі груди піднімалися і опускалися. Вона поглянула ще раз і відвернулася, щоб на мить сховати обличчя. Губи і підборіддя її тремтіли. Вона почала шукати в сумочці носову хустку, і в той же час повторювала напівголосно:
— Господи, за що ти покинув мене?
Але в ту саму хвилину в її свідомості виникла думка: ні, ні, він не повинен бачити її такою. Так не можна, так нікуди не годиться, її сльози тільки хвилюють його. Та навіть її сильної волі неви-стачило, щоб відразу пересилити себе, і вона продовжувала тихо плакати.
Бачачи це, Клайд забув про своє рішення тримати себе в руках і знайти для матері якесь слово заспокоєння і підбадьорення і безладно забелькотів:
— Ну, ну, мамо, не треба. Не треба плакати. Я знаю, що тобі важко. Але все ще уладнається. Напевно, уладнається. І не так уже тут погано, як я думав.
А про себе вигукнув: "Боже мій, до чого погано!"
І м-с Гріфітс одразу відізвалася:
— Бідний мій хлопчику! Синку мій дорогий! Але ми не повинні втрачати надії. Ні, ні. "І врятую тебе від тенет зла". Господь не покидав нас досі. Не кине й надалі, я твердо знаю це. "Він водить мене до тихих вод". "Він зміцнює дух мій". Будемо уповати на нього. І потім, — додала вона швидко і діловито, щоб підбадьорити не тільки Клайда, а й себе, — адже я вже все підготувала для апеляції. На цьому тижні її буде подано. А це означає, що твоя справа не може бути розглянута раніше, як через рік. Просто я не чекала побачити тебе таким. Тому й розгубилася. — Вона випростала плечі, підвела голову і навіть витиснула деяку подобу усмішки. — Начальник тюрми, видно, добра людина, так хороше до мене поставився, та коли я побачила тебе…
Вона витерла очі, ще вологі після цієї несподіваної і страшної грози, і, щоб відвернути свої і його думки, заговорила про наступні невідкладні справи. М-р Белнеп і м-р Джєфсон подали велику надію їй в останній раз, коли вона з ними бачилася. Вона заходила до них у контору перед від'їздом, і вони сказали, що ні вона, ні Клайд не повинні сумувати. А тепер вона, не відкладаючи, почне свої лекції, і це відразу ж дасть їй необхідні кошти. Нехай Клайд і не думає, що все вже закінчено. Нічого подібного! Той вирок напевно буде скасовано, і справу передадуть на новий розгляд. Адже той процес був цілковитою комедією, він сам це знає.