Перед міністром в кріслі, поміж глобусом і різьбленим дерев'яним бюстом, сидить давній друг його батька — сер Джозеф Бенкс, голова Лондонського Королівського товариства, єдиний з живих сподвижників славетного капітана Кука. В кістлявій руці престарілого сера Джозефа Бенкса тремтить згорнутий вчетверо папірець, який, очевидно, і є предметом розмови.
— ...Всі збожеволіли від росіян,— ось що приніс нам крах імперії Наполеона! — Сер Джозеф Бенкс глухий.— Заходить у порт нікчемний шлюп під російським прапором,— загальна цікавість! Неначе сам їх візантійський імператор пожалувати зволив!
— Так! Так!
Міністр повертається до секретаря, що з'явився в дверях:
— Будь ласка, хай зайде ця проклята руїна, цей гладкий п'яниця і злодій, як його...— Міністр забув прізвище.— Ну!.. Ай!.. Чого ви стоїте? — В голосі міністра тихе страждання.
— Я слухаю, мілорд,— секретар шанобливо вдає, що нічого не розуміє.
— Адмірал Кембел прибув?! — згадавши ненависне прізвище, яке, наче на зло, весь час випадає з його розхитаної пам'яті, міністр випалює його, як з фальконета. На його блідому, в зморшках обличчі спалахують зловісні рожеві плями.
— Його немає, мілорд.
— Як немає? — Голос міністра переходить в найтон-ший фальцет, а на рожевоплямистому обличчі з'являється посмішка.— Цей огидний пірат, цей Фальстаф... Будьте ласкаві, подайте мені пістолет...
— Командир порту адмірал Кембел! —доповідає, увійшовши, ад'ютант. Слідом за ним в кают-компанію входить дуже гладкий з сизим обличчям не зовсім тверезого добряка і гультіпаки адмірал Кембел.
— А-а-а! Кембел! — Затамувавши лють, морський міністр саркастично посміхається.— Я щасливий бачити вашу особу, яка прибула на корабель морського міністра з запізненням... Мовчіть!!!
— Так, мілорд. В таких випадках я завжди мовчу. Чому? Тому що, мені здається, я розумію і поділяю ваше хвилювання.
— Слухайте...
— У мене розлилася жовч, мілорд,— адмірал Кембел має хвору печінку.— Сьогодні з кругосвітнього плавання пішов у Кронштадт цей брудний російський шлюп "Камчатка". Перед відходом капітан цієї мізерної посудини Головній...
— Знову Головній. Той самий?
— Так, мілорд.
— Мене не цікавить Головній. Мене цікавлять ці, як їх...
— "Восток" і "Мирньїй"?..
— Так!!! Чому ви не-е... Ну?! Відповідайте!
— Вони теж відходять, мілорд. От!
Чути гуркіт салюту. Міністр швидко підходить до вікна. Від цього салюту в нього темніє в очах.
— Який негідник наказав відповідати їм на салют?!
— Принц-регент, мілорд.
— Принц-регент?
— Принц-регент! — втрутився сер Джозеф Бенкс. Громовий голос морського вовка повний сарказму.—
А чи принцу-регенту відомо, чого вони йдуть у високі широти? Великий Кук пройшов зі мною в с і широти півдня і довів беззаперечно всьому світові: нема материка, на півдні нема ніякої землі! "Терра Аустралія інкогніта" — розбитий міф античних філософів! — Престарілий голова Королівського товариства стукає паличкою. Скільки сенсу в цих словах командора і скільки драматизму! — Чверть планети мертва! Але росіяни!..— різкий жест заперечення.— їм, бачте, треба спростувати драму Півдня! їм мало європейських справ. Сибіру, Аляски!.. їм треба знищити престиж Британії — владарки морів. Скільки островів під російським прапором у Тихому океані? Чотириста!
Морський міністр тихо підходить до адмірала Кем-бела:
— Чули? І ви посміли...
— Рятуйте, мілорд, я збожеволів.
— Це я знаю!
— Дізнавшись, що їх обдурили в Копенгагені німецькі вчені, які відмовилися їхати з ними, я спочатку зрадів, гадаючи, що наші натуралісти на російських кораблях, навпаки...
— Замовкніть! Ви осмілились звернутися з протекцією до голови Королівського товариства сера Джозефа Бенкса, до єдиного живого сподвижника великого Кука...
— Пробачте, мілорд, це не я, це посол Лівен звернувся, а я, навпаки, коли згадав, як цей їх капітан Головній осмілився називати гавайських людожерів патріотами, які захищали свій острів від нашого вторгнення, я сказав собі — ні.
— Ви вільні.
— Ось так. Ви політик, сер, я не політик,— сказав Джозеф Бенкс після виходу командира, — але я прекрасно уявляю, чого можна чекати від їх "наукового" втручання в життя Півдня і Сходу! Куди вони йдуть?..
Дні і ночі пливуть кораблі в океані. Минули екватор. Нові зорі вже горять у небі, тільки не будемо зупинятись на красі Атлантики, на її бурях, на чарах тропічних широт. Вони описані в багатьох романах. Атлантика — стара колиска мореплавця. Хай лікар Галкін милується сузір'ям Центавра в Ріо-де-Жанейро або незчисленними мешканцями моря і повітря. Хай юний астроном Симо-нов вивчає положення суден в океані, а Михайлов захоплюється красою неба в морі,— поспішімо за кораблями до півдня.
Із чудових тропічних морів виникає мультиплікаційна карта і показує нам їх путь через Атлантику, повз Бра-зілію, вздовж Патагонії — ось вони де: в Південному Полярному морі.
Вже величезні кити начебто в їх честь пускають в повітря фонтани води.
Льодовий острів, ніби величезний, нікому не потрібний палац, пливе їм назустріч. На острові галасливі пінгвіни дивляться на них з подивом.
Звідси й починається картина їх життя, яка так здивувала світ сто тридцять п'ять років тому.
Погода погана — холодно, сніг з дощем. Важкий зиб.
Гойдаючись на салінгу, Прокіп Касаткін бачить, як на палубі збираються матроси й офіцери. Ось з каюти виходить Беллінсгаузен. За кілька місяців плавання вперше звертається до екіпажу:
— Офіцери і матроси "Востока"! Закінчились море-ходні карти світу. Сфери Європи й Америки залишились далеко позаду. Ще кілька днів — і ми вторгнемось в область, не відому нікому досі. Керуватися в дальшому вояжі буду лише інструкцією, даною мені государем, вашим героїзмом і героїзмом "Мирного".
Беллінсгаузен робить маленьку паузу, начебто не домовляючи фрази.
Матроси розуміють без слів: яка буде воля до праці й перемоги, така й перемога.
— В цій сумній країні нас чекають великі труднощі. Людському серцю властиво начебто охолоджуватись тут. Людина стає тут похмурою, суворою, байдужою і через це слабшає. Тому закликаю вас бути веселими, бадьорими, щоб обличчя і душі сяяли. Ось героїчне завдання для всіх! Є якісь запитання?