Насилу вибравшись з напівзатопленого трюму, підходить конопатник Родіон Аверкієв з великим синяком на розсіченому обличчі. Ледве зупинившись біля палуби, Аверкієв чує командира:
— Цей корабель не може потонути. Він так і сказав на прощання: "Тут немає нічого, що могло б потонути, поки корабель існує, як я його зробив".
— Берегти корабель треба,— зітхає Белевич.
— "...Велика справа — мистецтво корабля!" Істинна правда.
— Хто це сказав?
— Майстер Колодкін. Помились він хоч трохи, недоглянь, піди він на компроміс з совістю, не бачити б нікому з нас ні матері, ні батька, ні батьківщини.
— Ви гадаєте, витримає "Мирный"? — звертається до Лазарева конопатник Аверкієв, втискуючись у тісну палубу.
— Так,— кидає нарочито недбало Лазарев і, щоб надати відповіді більшої впевненості, навіть не глянув на нього. Він весь у спогадах про хороше:
— А пам'ятаєте, які в нього руки й яка посмішка, коли він брав сокиру?
— Золоті руки!
— Великої душі людина!
— Коли він приступав з синами до роботи — не раз я помічав — пам'ятаєте? — він увесь якось світився зсередини, наче не тесляр він, а скульптор-художник. (До мічмана). Він так і говорив: "Мистецтво корабля".
— Ми всі підемо до нього. Спасибі, скажемо, за корабель, Колодкін, за талант і за совість! — вирішують Белевич і Чирков.
І ось поступово в очах екіпажу міняється Південний
Льодовитий океан. Зникає гнітюче почуття катастрофи. Залишається краса бурхливих просторів, велична далечінь, в яку прямує їх корабель. Моряки знову відчули готовність до подвигу.
Один лише Потап Сорокін, забувши, що він під арештом, намагається виявити свій скептицизм:
— Ну, добре, корабель такий, як ви сказали, вашскобродь. А якщо...
— Що "якщо"? — в голосі Лазарева загроза.
— А якщо наскочить на крижину і перестане бути таким?
— На крижину не наскакувати! По місцях! (До мічмана Новосільського). Сорокіну набавити ще десять діб!
Матроси кидаються з кубрика на палубу, яка тут же летить разом з ними в піняву прірву.
Чутки прийшли в Петербург про загибель відважних мореплавців.
Чи то моряки англійських торгових суден завезли їх у Петербурзький порт, чи співробітники якогось посольства висловили співчуття матері лейтенанта Торсона і Лазарева. Стверджували також, що сумні вісті прибули з дипломатичною поштою з самого Лондона. "Ніхто не врятувався. Одні пішли на дно разом з кораблями, інші загинули серед криги від голоду десь біля Сандвічевої Землі чи острова Святого Георгія". Назва острова чомусь надавала сумним звісткам особливу достовірність.
Засмучені матері, дружини і сестри приходять в Адміралтейство.
— Немає ніяких звісток?
— Немає звісток. Немає.
— О господи...
— Але, кажуть, є вже подробиці?
— Скажіть, є подробиці?
— Немає подробиць.
— Отже... правда? Кажуть, ніхто не врятувався?
— Це правда, що ніхто не врятувався? Скажіть...
— Чому ви мовчите? Чому не знаєте? Чому чужі люди знають, а ви не знаєте? Жалю у вас немає...
— Острів Святого Георгія — де це?
Сумні вісті про загибель "Востока" і "Мирного" дійшли до Академії наук. Крузенштерн, Саричев, Ратманов — всі були безмежно схвильовані. Один лише Головній, якого викликали з цього приводу до Академії, спокійно палив свою люльку в темному кріслі біля глобуса.
— На жаль, панове, це майже офіціально,— сказав Крузенштерн.— Посол Лівен сповістив з Лондона.
Запала довга тиша.
— Не вірю! — Саричев зупинився перед Крузенштерном і, нагнувши голову, подивився на нього поверх окулярів. Усе в ньому протестувало проти цих майже офіціальних відомостей.— Чому я повинен в це вірити? Які в Лівена могли бути дані?
— Очевидно, були,— спробував заперечити Ратманов.— Могла статись катастрофа.
— Могла статись. Тільки в Беллінсгаузена і Лазарева вона могла й не статись. Та ще в обох разом. Це кращі офіцери флоту. Я не знаю кращих офіцерів, окрім Головніна!
— Так. Я згоден. Але...
— Облиште. Завжди у вас які-небудь "але".— Саричев швидко підійшов до карти: — Давайте краще розберемо всі "за" і "проти". Останнього листа Беллінсгаузена Академія одержала з Ріо-де-Жанейро — два з половиною... три місяці тому! Отже, в даний час,— дивіться сюди, ось! — дослідивши Землю Сандвіча і пройшовши вздовж смуги льодів, вони йдуть або пішли на зимівлю в Нову Голландію. Питання — як діогли прибути в Англію за цей час які-небудь судна з цих широт? Ніяк!
— Та й суден там немає взагалі,— спокійно сказав Головній.
— Ви думаєте? Дай боже,— зітхнув Ратманов.— Все це дуже сумно.
Крузенштерн. Ще б пак. Поки вони прийдуть, припустімо, в Порт-Джаксон, поки прибудуть звідти листи в Європу, пройде ще добрих півроку.
Ратманов. Півроку турбот і сумнівів.
Саричев (відповідаючи на свої складні сумніви). Нізащо не повірю. І не сумніваюсь! (До Головніна). Василю Михайловичу, скільки разів ви загибали в англійських газетах?
Головній. Три рази.
Саричев. От... Ах, панове! Адже завжди пристрасно бажане й ждане здається ніби здійсненим. Росія йде
підвести підсумок усім відкриттям, зробленим за сто років. Російські океанографи дерзнули провірити "непогрішимі істини". Як же не побажати їм загибелі! Почекайте, незабаром ще почуєте "подробиці катастрофи"...
Головній (саркастично). Певен. "Кораблі потонули. Беллінсгаузена, Лазарева і всіх матросів з'їли дикуни". Адже Кука з'їли.
Саричев. От! (До Крузенштерна і Ратманова). А коли на Гаваях у бухті "Злочину", де острів'яни з'їли цього великого мореплавця, висадився капітан Головній без зброї і жив серед них два тижні,— які чутки ходили в Лондоні?! Ні, ні, панове. Цей Лівен так розбирається в політиці, як міністр де Траверсе в морському флоті. Був флот при Ушакові і Сенявіні!
Приходять до Степана Колодкіна, корабельного майстра й "тесляра", матроські дружини і матері в жалобі.
— Горе, Степане Даниловичу...— говорить молода дружина Касаткіна.
— Не може бути! Хто вам сказав? — хвилюється майстер.
— В закордонних газетах... Кажуть їхні моряки в порту. Потонули кораблики... Обидва! Розбились в крижаному океані.
— В якому? Та хто їх міг там бачити? Нікого там нема!
— Ніхто не бачив нещасних. Тільки з "Мирного" бізань-щоглу наче, пишуть, викинуло...
— Куди? Яку бізань? Ту, що я ставив? Брешуть вони всі! — Степан Данилович прикро вражений.