"Мати і сестри засилають привіт", — кликнув ще за ним Зорко.
"Ах, мати!" — відкликнув Юліян і став на мить.
Йому щось сонцем засяло в душі.
"Вона ходить, мов свята, між всіма й вичитує кождому бажання з очей — найбільше хорому".
Він подав руку молодому, подякував і завернувся з алеї квапно назад.
*
Юліян поглянув на свого годинника.
Саме тепер доходило до п’ятої. Він витяг папіросницю й запалив папіроску.
Отже, з дідичем нема нічого.
Що мав робити? Куди звертатися?
Чи може звіритися товаришеві Едвардові?
На хвилину задумався.
Ні. Коли вже упокорятися з просьбою, то піти до голови.
Але трохи поверховому Едвардові?
Не міг. Особистість батька була йому засвята й в тій хвилі він був дуже поважно настроєний.
На нього ждав батько.
Чомусь мусів ждати.
Він пожурився в гадках, вийшов з парку й подався в поле. Тут оглянувся кругом. Так широко було повсюди, так просторо, свобідно, і сам не знав, як зітхнув всією груддю й протер очі, ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками. Батько не уступався йому з уяви. "Змарнілий, але спокійний", — як говорив йому поклонник сестри Марії.
Нараз блиснула йому одна думка: "Парохія"! Так "парохія" й худа, трохи похилена постать о. Захарія опинилась перед його душею.
Чи він не перебував в Покутівці, що на сей раз забув тих добрих людей?
Згадка про них неначе зняла йому на мить з грудей якийсь тягар.
І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, котрого ім'я згадувано лиш з ушануванням, і він вже неначе інший став. Ева уступила на інший план, а на її місце станула постать батька, того чоловіка, що був все й всюди собою.
Юліян залишив поля, що притикали до ставу з одної сторони, й вступив у ліс, пустившись його краєм попри берег ставу. Знав, тим густо оброслим берегом зайде аж до паркана й фіртки парохіяльного саду, а з тим і до хати.
Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.
Хотів бути сам.
Край лісу, що холодився у воді, був так густо й високо оброслий ріжнородною рослиною, трощою й лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гілля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що, звернувшись у клубок, спочивав — тут в теплій, сонцем огрітій,баловині.
Але він гнав вперед.
Врешті оставив і цю частину лісу за собою й зблизився до тої, куди заходив кілька разів з Евою.
Думав, чи застане душпастиря вдома, чи не пішов випадково ховати кого, або не був зайнятий якоюсь іншою релігійною функцією. Він був все зайнятий коли б і не зайти до нього. Він, Юліян, може сьогодні вже й попрощається, бо годі було довше перебувати в Покутівці, де його вдома очікували.
Він ішов так живо, що й не завважав, як зблизився до тієї частини ставу, котра свідчила про близькість парохіяльного саду.
*
Нараз станув і оглянувся. Він справді був уже у цілі. Перед ним уже недалеко знаходився паркан, а в нім фіртка, поза тим парохіяльний сад. Та тут, ще в лісі, забіліла нова березова поручева лавка, звернена до води, а спиною до лісових дерев.
Не надумуючись, він сів. Був стомлений.
День був серпневий і гарячий. Зняв капелюх, сперся о спину й відітхнув. Лісовий холодний воздух мов вспокоював молоду душу. Він уже давненько тут не був, а й з Евою не бачився.
Послідний раз було се перед пригодою з бабунею й її великою бутлею з напитком.
Він усміхнувся. Ціла тота тодішна афера видалася йому такою неважною й комічною, що годі було над нею застановлятися. "Господь знає, чого тота жінка так розпилася "наслідно обтяжена?"" — спитав себе й наново усміхнувся.
Було б, може, й цікаво заглянути в минувшину тої бабуні — як і дізнатися, чому вона ніколи не входила в гостину, коли він там перебував. Соромилася чи соромилася нею родина.
"Мабуть", — відповів собі сам. При тім махнув рукою в повітрі, щоб прогнати якусь одиноку бджілку, що вчепилася його вперто й окружала, безнастанно бринячи, його голову. Опісля оперся ще вигідніше о широку переплітану з березини лавку й наново поплинув в гадках. Сеї лавки не було тут, коли був послідний раз в парохії й заглянув з Евою сюди. Її злагодили, очевидно, на празник.
Хто тут сидів на празнику? Але ні; глупе питання, з ким сиділа Ева в той день чи вечір тут над берегом. А по празнику, казала дівчина, що від’їде.
Та се не могло бути правдою. Він чув, що вона ще перебувала тут.
З тою гадкою йому не було чого сидіти. Згадавши ціль свого появлення, почув себе нараз мов іншим. І неначе оставляючи тут на сім клаптику, місці в лісі дотеперішні відносини з молодою Евою, він підійшов до фіртки.
Вона була відчинена й не потребував перескакувати паркан. Входячи в сад, він мимоволі оглянувся в глибину лісу. Чи йшов там хто за ним? Ні. Пустка лісу й його легкий шум прощали його. Хто знає, чи буде він ще коли тут. А коли, може, й буде, то як буде тоді?
Відтак пустився стежкою в сад. Коло великого пня, де любила пересиджувати Ева, не було нікого.
І сад мовчав. Десь недалеко його впало перезріле яблуко на землю й знов тиша. В нім виринуло питання, як розійдуться з Евою.
З-поміж дерев забіліли стіни приходства. Ось вже він вступить далі і в гарний зільник, що розлягався перед тією частею мешкання, де був гостинний, але не фронтовий і Евин покій. Вікна її й тої гостинної кімнати були широко відчинені, його кортіло заглянути в нутро їх, та, на жаль, ні цвіти, ні пеларгонія, ні інші, якими були заповнені вікна, а над ними легенькі білі занавіси не дозволяли того. Він перекинув руки на плечі й ждав. Може, вона вийде в сад, може, побачить її хоч на хвилину на самоті, а відтак вдасться до батька. Та помилився. Все лежало, мов у сні, у літнім сонцю…
Він поглянув на годинник і сей показував саме на п’яту. Він зморщив нетерпеливо чоло й по хлоп’ячому тріпнув пальцями. Опісля обернувся обличчям у глибину саду. Відти міг також хтось надійти… навіть і сама Ева — як вже не о. Захарій або їмость.
Він не помилився.
Десь збоку недалеко нього рипнула фіртка, що відділяла сад і зільник від подвір’я… з котрого йшлося впрост до ґанку з олеандрами, де так радо пересиджував о. Захарій літом і читав свої часописи.