Та невелика місцевість її переживання на ім’я І., так само в горах, була повна гаміру робітництва, шуму гірської ріки, понад котрою стояла побудована гамарня з колосальною гутою, з котрої гнали день і ніч снопами іскри вгору в супроводі голосних покликів і порозумівань гірничого робітництва, що все враз становило неабиякий рух і об’яву життя.
Мій батько знайомий з І., бо не першина йому була навідуватися у вельможів Ґанинґаймів, котрі любили й шанували його ради його симпатичного товариства й лицарського офіцерського поведення, був рад з цього приїзду, де почував себе все гарно, а наша гарна й горда бабуня, яко вдовиця по полковнику, тішилася настільки ласкою в панів-добродіїв, що мала привілей перебувати літом з нами, дітьми, за їх розпорядженням, в них. Се я лиш так мимоходом згадую, щоб ти докладніше зрозумів те все, що буду тобі дальше картинами вказувати.
*
По приїзді на поклик завідателя Альбінського, по котрім безпосередньо мала бабуня з учителем Рибкою в чотирі очі розмову, вступили ми у велику кімнату, де лежав мій батько між великими цвітами і видавався мені, мов сплячий.
В кімнаті тій знаходився господар хати, його жінка, асентирункова комісія з майором і штабовим лікарем на чолі, гірничий гурт урядників, проча інтелігенція і деяке робітництво.
Я поглянув збоку на бабуню, що провадила нас обох за руки. Сину, я постарівся, але ніколи не бачив більше маєстату в постати, більшої закаменілости й рішучости в обличчю жінки, як у тої моєї, сегодня для мене чимось неначе чужої, бабуні.
Сама вона, здається, не бачила нікого. Бліда, як смерть, ішла звільна, рівно, з очима, спущеними додолу, в чорнім убранні, що спадало тяжкими фальдами на землю, заслонюючи й кінчики її обуві. З голови спливала з капелюха аж по сукню густа, чорна крепа. Так опинилася вона з нами коло катафалку з батьком.
В кімнаті, чорно оббитій, панувала тишина, неначе наш вступ здержав у всіх віддих. Всі очі звернулися на нас. Першу підсунула бабуня мою сестру до батька: "Попрощайся з ним", — сказала півголосом, мов із завмерлих уст, а сама ждала. Сестра, як і вона, в жалібнім строю, що не йшла, а воліклася, підійшла до катафалку й кинулася на вмерлого: "Чому ви нас покинули, таточку? — захлипала. — Чим ми провинилися, чим, таточку, чим?.." Що в її голосі було, чи в словах її, я не пам’ятаю, бо всі присутні навкруги, особливо жінки, вибухнули плачем, котрий розносився якийсь час по кімнаті. Та що з тим плачем враз неначе вступило життя в бабуню. Лагідним, але рішучим, рухом відтягнула вона плачучу від мертвого, що обняла його судорожно почерез груди, притискала в посліднє своє лице тут же та цілувала раз по раз його, на грудях зложені, руки.
"Не буди його, донцю… він знайшов спокій, то лише ми…" — сказала й урвала. Сестра, що насилу відступила від мертвого, зробила їй місце, а вона, що не випускала мою руку з своєї, підійшла тепер близько до катафалку й, підносячи мене трохи вгору, сказала: "Поцілуй твого батька, сину, в послідний раз. Його вже не побачимо. Покинув нас". Переляканий, потрясений, ледве свідомий того, що робив, я вчинив, як вона казала. Але… "Татку, встань, — поблагав я шепотом, аби ніхто не чув, й опустив, як сестра, голову на груди, ще раз поблагав… — Встань!.." Бабуня опинилася за мною, вона стягнула мене вниз, взяла, як перше, за руку й сказала: "А тепер слухай і повторяй за мною".
Я глянув в її очі. Бліда, наче із зкаменілим видом лиця, промовляла: "Я одинокий твій син, тату, присягаю тобі, чим би я не став без тебе в житті, робітником чи декорованим паном, бути ним чесно, боротися проти рабства, налогів душею й тілом і остати своєму народові вірним аж до кінця життя свого. Так мені, Боже, поможи — амінь". "Амінь", — повторив я точно з її наголосом. Я вмовк, а вона відступила від мене. По хвилі мовчання і ждання, мов ладилася до молитви, схилилася вона над мертвим, притиснула своє чоло до його рук, прошептала щось, вчинила знак хреста й, піднявши голову, звернулась обличчям в глиб кімнати.
Я поглянув у її обличчя. Хоч і який я був молодий і дитинний, та знався вже настільки на виразі того її обличчя, щоб відчути, що в тій хвилі воно не віщувало нічого доброго. Хтось з присутніх голосно зітхнув і погляди чи не всіх присутніх звернулись на нас.
Вона се не бачила. Вона зблизилася о крок до господаря дому, що відзначався між похоронними гістьми своєю певною, майже визиваючою, поставою, з взад зачісаним, по шию обстриженим, волоссям і парадним гірничим строєм. Вп’яливши свої чорні очі, вона підняла руку й "тепер ти вважай" кликнула.
Завідатель прокинувся, в його сірих очах спалахнуло, але він не рушився з місця. "Тепер ти вважай, — повторила, — проклинаю тебе за н е в и н н і с и р о т и враз з цілою твоєю сім’єю, скільки б в тебе їх і не було, щоб кожне з твоїх дітей не зазнало ні проміння щастя, а з твоєю поміччю по трудах, припливши до берега, в баюрі життя потонуло.
Проклинаю, щоб найменше тобі прикинулось в медузу, щоб ти сам жив і не гинув, а коли загинеш, щоб не найшлася рука твої очі затулити й щоб вони на пострах людства осталися во віки отвертими… щоб ти…" — та тут же вмовкла. Окрик жаху пронісся в гурті присутніх і якась постать похилилася додолу. Все звернулося до неї.
Се була господиня дому, жінка завідателя Альфонса Альбінського. "Зімліла, — кликнув хтось з гурту. — Удар серцю. Зімліла".
Але вона дійсно лише зімліла. Її винесли з кімнати, а один з панів, здається з військових, приступив до бабуні й подав їй рам’я.
"Збожеволіла з жалю, — сказав завідатель тримтячим голосом, вказуючи на бабуню. — Дивіться на ню!" — Та вона відсунула рам’я добродія й шукала очима в гурті за голосом, стрічаючи тут лише самі перелякані погляди. Легкий усміх, мов тінь, поблукав по її устах, але не сказала нічого.
"По похороні зайду ще раз сюди й сплачу довги". То було все, що промовила до добродія. Схиляючись опісля низько перед мертвим, роблячи знак хреста, мов поблагословила до гробу, взяла нас, як передом, за руки. В тій хвилі вступив священик в кімнату й почав церемонію похорону. Я її оминаю, бо для мене нема нічого прикрішого, як хвилі, коли прикривають домовину.