І в її душі виринала картина Св. Вечора з осяяною безліч свічечками ялинкою, прибраною золотом-сріблом і павутинкою, з Дорою коло неї.
*
Тета Оля вийшла з кімнати, щоб дати знати Олексі, нехай запряже коні до міста, і саме стрінулася з вуйком.
— Чи ти прочитала докладно лист Ціллі? — спитав.
— Так.
— І що скажеш? — він дивився на її уста, наче з них мав вийти засуд смерти або життя. В нього бували хвилини, коли він її ненавидів всією душею за її "швабський" демонічний розум[116], але і хвилини, коли розумів, що її можна безмежно любити.
— Їдьте самі до Вальдів, переконайтеся і розвідайтеся про все особисто. Чому би ні? Цілля, певно, слушно думає, але сяк чи так, кожне подружжя — це гра на лотереї. Ви поїдете свою дочку і свого зятя відвідати, а я їду до Покутівки. Дорога нам буде одна…
— Ти думаєш — без Дори? — спитав він.
— Я нічого не думаю про Дору. Робіть, як гадаєте. Поговоріть самі з нею. Коли рішена їхати до Покутівки, то тим радше ви можете їхати до Ціллі.
Старець залишився в задумі. По правді, він ніколи Дори від себе не давав би, бо нема тепер гідних молодих людей, а думка, що він міг би несподівано відійти на той світ, а її міг би хто-будь для її маєтку захопити, викликує в нього безсонні ночі. Він хоче мати іншого "внука", як його бідна сестра, що ось-ось попрощається зі світом. Ховала одніську внучку, тремтіла над нею, дасть їй свій маєток, а остаточно за кого її внучка вийде? За українця-попа!
Дора здивувалася новиною, що тета Оля від’їжджає позавтра до Покутівки, а дідуньо вибирається на якийсь час до тети Ціллі у столицю. Чи у місті сталося щось прикре, може, якась велика матеріальна втрата? Ні, пояснив дідо, він їде туди, бо тета Цілля просить його і Дору на Різдво до себе. Треба раз і теті Ціллі та її тестеві зробити якусь приємність. Дора задумалася. Її охопило прикре почування. Раптова рішучість дідуня виїхати, особливо зимою, видалася їй чудною. Вона закопилила губку, — вона не має там чого шукати. Від часу катастрофи місто її не займає. Згадала Оксану, її гарне смагляве личко, паню Рибко, шкільний будинок на узгір’ю, задумане свято Миколая.
— Я не поїду з вами, дідуню, — відповіла спокійно. — Мене тепер туди не тягне. Я буду там, як чужа, а тут я потрібна. Ви ж знаєте, дідуню, що ми приготовляємо Миколайка для вбогих українських дітей, і я беру в цьому головну участь.
— Тета Цілля, твій тесть і твій дідуньо важніші, як голодна голота. Погодуєш її коли-небудь. Зрештою, тебе може хто інший заступити, наприклад, Цезаревичі.
Дора зморщила брови.
— Ні, дідуню, цим разом я не можу і не хочу даватися заступати. Попросите вибачення в тети і тестя, я не можу інакше.
Дідуньо розсміявся.
— Теті Ціллі оповісти? Вона тебе за це похвалила б!
Дора зрозуміла, знала, що саме та тета Цілля була "панею", не любила "голоти", не любила "з ким-будь" приставати. Але саме в цій хвилині все те "панство" видалось Дорі таке мізерне і беззмістовне, що вона не хотіла з ним навіть рахуватись.
— Роби, як хочеш, — сказав Альбінський і зітхнув. — Колись і твоя бабуня думала, як ти, і притягнула була навіть таке одно українське ягня до себе, але…
Дора прокинулася, мов оживлена тими словами, і в її очах заблис шляхотний вогонь:
— "Але?"
— Але пішла завчасно у землю.
— Дякую вам, що мені це переповіли. Але до мене не майте жалю, дідуню. Я знаю свої обов’язки супроти вас. Без вас і тети Олі я була б сиротою, може, і пропала. Знаю, що мене, може, і ніхто так не любить, як ви… Колись і я до столиці виберуся. Але цим разом не можу.
*
Коли тета Оля попакувала все на дорогу і передала Дорі ключі, сказала їй, що була у Цезаревичів, які дуже просили, щоб Дора перед "Миколайком" ще хоч на часок зайшла до них.
— Піду, — відповіла Дора, але пригадала собі, що дідо заборонив їй заходити до шкільного будинку. — Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!
Панна Альбінська, вислухавши мовчки, нараз сказала:
— Твоя кузинка Ева — чудна дівчина, і я зачинаю нараз її не розуміти.
І оповіла, що Юліян дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що, мабуть, не зможе на вакації літом приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час, що робити, коли він свої іспити поздає і прийде час для нього висвячуватися, бо вона не зможе на вінчання прибути скоріше, як по році. Юліян побілів, кинув лист на стіл, узяв шапку і вийшов з дому.
У Дориних очах видко було перестрах.
— Я боюся, що вона поступить з ним безоглядно і зробить йому велику прикрість, за яку він і нас потягне до відповідальности.
Тета Оля здвигнула плечима.
— Не думаю. Він не з тих, що піддається так скоро.
*
По від’їзді Альбінського та панни Альбінської, Дора, залишившись сама, напередодні св. Миколая виїхала надвечір до шкільного будинку. Там помагала допаковувати солодощі для дітей, коли в кімнату ввійшов Юліян. Сів проти неї і приглядався її роботі. За хвилину почав чомусь розмову про бджоли.
— Літом, як ми з Евою поберемося, приїдемо сюди до мами на кілька неділь, то, може, схочете нас впровадити у цей чистий світ?
Отже це не було правда, що Ева вислала йому прикрого листа. Це лише непорозуміння… Але чи Еву займе бджільництво? Вона — медичка, що їй із бджіл!
— А ви любите бджоли?
— Ще й як! — відповіла живо. — Вони мені багато дають.
— А як деколи котра вас вколе?
Дора розсміялася.
— Тоді вона себе сама карає, бо лишає жало в руці ворога. Ой, мій пане, на все є відплата на тім світі! — моргнула жартовливо.
— Чи ви це з досвіду говорите? — спитав.
— Пані Дора мала бути нині у столиці у своєї тети, — обізвалася нараз Оксана. — Вона запрошена туди на Різдво і на м’ясниці[117].
— Чи справді, і не поїхала?
— Як бачите. Чи це дивне?
— Так, бо молоді пані жадні такої нагоди.
— Як хто любить танці.
— А ви не любите?
— Не мала коли навчитися того.
— І тепер ще не пізно.
Вона поглянула на нього повним, поважним поглядом.
— Завтра я наберу повні сани дітей і виїду з ними дорогою в ліс. Уявіть собі радість тої живенької дрібноти на санках!
— Ви це зробите, пані Вальде? — спитала пані Рибко.