— Оттого рубля, що закинув?! Отамо, о?!
— Атож.
Посмітюха зрозумів: хоче налякати, щоб таки його зверху було.
— Ну, що ж, давай...— сказав він ніби зовсім серйозно.
— Що ставиш? — спитав Васько, і знов у горлі йому захрипло, і знов він прокашлявся. А очі такі самі були чудні, ясні-ясні, а губи бліді, аж синюваті.
— Та що хочеш. Хоч і чорно-рябих. А ти що?
— А я...
Васько лапнув за кишеню: там був ножичок і м'яч.
— Ну, а я ставлю левольверт.
Дома у Васька на горищі лежав захований маленький, гарненький револьвер. Васько знайшов його на шпалах, як ходили вперше купатись на Чорну скелю. Йому Микишин брат, поштальйон, давав уже три рублі, та Васько не схотів.
— Давай левольверт...— згодився Посмітюха.— Тільки гляди ж, щоб по правді. Це ж ти навсправжки б'єшся об заклад? Щоб потім не казав, що...
— Давай руку...— сказав Васько і ступив до Посмітюхи з протягненою рукою.
Посмітюха схопився на ноги й швиденько подав йому свою.
— Стій! — закричав він, міцно держачи Васька за руку і обертаючись до хлопців.— Хлопці, глядіть же, от при вас діло йде. От він каже, що достане з приступки, он звідти, з тої стіни, он звідти того рубля, що закинув! Так?
— Так! Так! — загомоніли деякі. А інші мовчали й дивились на Васька, що той скаже.
— Так, Васько? — звернувся й до нього Посмітюха.
— Так,— хитнув головою Васько.
— О! Чуєте? Ну, і як достане, то я йому маю оддати пару своїх чорно-рябих...
— Тих, що з синіми шийками...— вставив Задьора.
— Тих, що з синіми шийками. Інших у мене немає, крендель ти.
— А ти купиш паршивеньких і підміниш. Жулик...
Посмітюха уважно глянув на його й подумав, що це думка таки непогана.
— Сам ти жулик. Ну, а як не достане, то він мені дає свого левольверта-бульдога. Так?
— Так...— знов хитнув головою Васько.
— Глядіть же, хлопці! Розбивайте тепер!
Двоє чи троє рук потяглося з купки й розбили
зчеплені руки Васька та Посмітюхи.
Посмітюха тоді махнув рукою й весело закричав:
— Ну, маємо левольвертик! Ловкенький, рублів шість зразу дадуть. Шестизарядний. Доставай, Васю, рубля. Ну? Лягай, хлопці, на траву, будемо дивиться, як Жар-птиця буде на стіну летіти.
Васько не слухав. Він одвів убік Задьору й щось почав йому шепотіти. Часом він показував рукою на стіну; Задьора також туди дивився й хитав головою. І видно було по лиці Задьори, що він усе більше та більше дивувався.
— Е, колдувать не можна! — закричав Посмітюха, сміючись.
Задьора ще раз хитнув головою, насунув кашкета по самі очі й щосили побіг по долині до схилу провалля. А Васько ліг собі на горбочку, затулившись ліктем од сонця, і злегенька замугикав на голос "Говорила сину мать".
Посмітюха й хлопці були тим здивовані.
— А що ж це таке, Жар-птиця? Чого ж ти не достаєш?
— Доста-ану!
— Так чого ж ти ліг?
— А так. Ось вернеться Задьора з города, тоді буду доставати.
— Чого ж він туди побіг?
— А твоє яке собаче діло?
Хм! Щось вони затівали непевне. Ще, чого доброго, справді достануть карбованця.
Посмітюха занепокоївся.
— Як же ти будеш доставати?
— А от побачиш.
В цей саме час Задьора зустрівся з Микишою на схилі гори. Поговоривши, вони разом подряпались на гору й хутко сховались за нею. А Васько лежав собі, посміхався й легенько наспівував.
Ей, він таки щось вигадав!
V
Але скільки Посмітюха й хлопці не допитувались, вони нічого від Васька не дізнались. Та хіба в цього рудого чорта щось витягнеш? Він і так був не Жар-птиця, а Жар-риба, говорити зовсім не вмів, а тут ще й навмисне не хотів.
— Та скажи, Васько!.. Га! От горобеня паршиве. Скажеш, Рудя ти?.. Та скажи хоч, куди побігли Задьора та Микиша?
Васько собі лежав і травинкою дражнив комаху в траві. Комаха смішно так сідала на задні лапки, наїжувалася й сердито хапала кліщиками травинку.
— Агов-гов-ов!! Гей, гей-ей!! — раптом закричали з гори Задьора й Микиша. У Задьори на руці щось було намотане, він підіймав ту руку й щось кричав.
Васько зразу схопився на ноги й кивнув головою Посмітюсі.
— Ну, ходім.
— Куди? А, рубля доставати?
— Отож, рубля доставати.
І, не пояснивши більш нічого, побіг на гору. Нічого не вдієш, мусили бігти за ним і всі.
Виявилось, що в Задьори на руці висіла намотана товстелезним бубликом шворка. Там же, на горі, Васько розказав, як саме він хотів доставати карбованця.
Це штука зовсім нехитра,— треба було тільки догадаться. Він візьме шворку, гарненько прив'яже її за кущ, що якраз врівні з приступкою, і пустить униз. А тоді по тій шворці спуститься на приступку. Там знайде карбованця, сплюне вниз, у провалля, і вилізе собі з карбованцем у кишені нагору. От і все.
Що й казати,— штука була проста. Але коли хлопці глянули на те височенне глинище, коли зміряли оком те провалля, вони з недовір'ям і острахом подивились на Васька.
— Та бре?! Та невже полізеш?!
— Ну, а що ж? Щоб пропадав там руб? Та щоб заклад Посмітюсі програв?
І знову очі Васькові були немов невидющі, губи бліді, а голос з хрипотою. Він узяв з руки Задьори шворку, закинув її собі за плечі й пішов уперед, на той бік яру. Хлопці, перешіптуючись, ішли позад його.
Ні, це таки було не так просто, як здавалось здалеку. Насамперед до куща прив'язати шворку було неможливо, бо вона могла зісковзнути з куща. Самі кущі були якісь хирляві, ріденькі,— ще вирвуться з коренем і разом з Васьком полетять у провалля. А що найголовніше — це те, що було страшенно високо. На серці й у животі ставало так якось тоскно, нудно, важко, як дивитись униз, ноги робились м'якими, підгинались, руки слабли, по всьому тілі прокочувався гидкий, млосний холодок. Деякі хлопці, зазирнувши в провалля, швиденько одсувались і сідали на землю,— їм здавалось, що їх туди так і потягне якась сила. А один з ремісників, ще зовсім мале хлопча, подивився униз, зблід і з плачем кинувся до Васька. Ухопившись за його обома руками, він чи то тяг його куди, чи не пускав і, весь скривившись, кричав:
— Не тре-е-ба, не треба! Не хочу, не хочу!
У декого з хлопців почали вже теж наливатись очі сльозами й кривитись так само лиця. Але Васько дуже розсердився й одпихнув од себе малого. Сказився хлопець, чи що? А чого треба тут чужим? Комедія тут яка, чи якого чорта?