— Ще вранці були! Це він їх узяв, виродок!
— Що таке? — спитав Жозеф.
— У мене в матраці було двадцять луїдорів, я за два роки наскладала, тільки Філіпп міг їх узяти...
— Коли ж це? — приголомшено вигукнула бідна мати.— Він після сніданку не приходив.
— Я б рада була помилитися,— сказала стара.— Але сьогодні вранці, в Жозефовій майстерні, коли я говорила про свою ставку, у мене було передчуття; я зробила помилку, що не пішла й не взяла свого невеличкого скарбу, щоб зразу піти й поставити. Я хотіла, сама не знаю, що мені перешкодило! А! Господи! Я пішла купити йому сигар.
— Але ж квартира була замкнена! — нагадав Жозеф.— Крім того, це вчинок такий ганебний, що я не можу повірити. Філіпп вистежив вас, розпоров матрац, обдумав... ні!
— Я все відчувала вранці, коли застилала ліжко після сніданку,— повторила пані Деквен.
Налякана Агата спустилася вниз, запитала, чи Філіпп удень повертався додому, і консьєржка розповіла їй Філіппову байку. Мати, вражена в саме серце, повернулась на себе не схожа. Бліда, як її перкалева сорочка, вона йшла неначе примара, нечутно, повільно, ніби під дією якоїсь надлюдської сили і водночас ніби машинально. В руці вона тримала свічник, і свічка ясно освітлювала її очі, застиглі від жаху. Сама того не усвідомлюючи, вона підносила руки до чола й куйовдила собі коси, і це був такий прекрасний образ жаху, що Жозеф скам'янів на місці від видива такої муки, цієї статуї Страху та Відчаю.
— Тітусю,— сказала вона,— візьміть моє срібло, там шість приборів, воно дасть вам потрібну суму, бо це я взяла її для Філіппа, я думала, що зможу покласти назад, поки ви не помітили. Ох, як я страждаю!
Вона сіла. Її очі, сухі й застиглі, вже трохи кліпали.
— Це він зробив,— потиху сказала пані Деквен Жозефові.
— Ні, ні,— заперечила Агата.— Візьміть моє срібло, продайте, воно мені непотрібне, їстимемо вашим.
Вийшла до своєї кімнати, взяла коробку з приборами, і вона здалась їй дуже легкою. Агата розкрила коробку й побачила там квитанцію з ломбарду. В бідної матері вихопився жахливий крик. Жозеф і пані Деквен прибігли, побачили коробку, і шляхетна брехня матері стала зайвою. Всі троє мовчали, боячись і глянути одне на одного. В ту хвилину майже божевільним рухом Агата приклала палець до губів, просячи дотримати таємниці, хоч ніхто не збирався розкривати її. І вони повернулись до каміна у віталеньці.
— Знайте, діти мої,— вигукнула пані Деквен.— Мене вражено в саме серце — мої номери випадуть, я певна! Я вже не думаю про себе, тільки про вас обох! Філіпп виродок,— сказала вона до небоги,— він вас не любить, хоч ви зробили для нього так багато. Коли ви не застрахуєтесь від нього, цей негідник доведе вас до злиднів. Пообіцяйте мені, що ви продасте свої облігації, а гроші вкладете на умовах довічної ренти. Жозеф має добрий фах, він проживе. Зробивши так, дівчинко моя, ви не будете йому тягарем. Пан Дерош хоче влаштувати свого сина. Малий Дерош (йому тоді було вже двадцять шість років) знайшов собі адвокатську контору, він візьме ваші дванадцять тисяч під довічну ренту.
Жозеф вихопив у матері з руки свічник і кинувся нагору до майстерні. Повернувся він із трьома сотнями франків.
— Маєте, пані Деквен,— сказав він, простягаючи їй свій скарб,— не наше діло, на що ви потратите свої гроші, ми вам винні те, що у вас пропало, і ось майже вся сума!
— Забери свою скарбничку, ти ж це все від себе відривав, воно пече мене! Чи ти знавіснів, Жозефе? — вигукнула стара акціонерка королівської французької лотереї, яку видимо розривало між нездоланною вірою в свої номери й цією жертвою, прийняти яку видалось їй блюзнірством.
— Ет, робіть що хочете,— сказала Агата, яку до сліз зворушив учинок її правдивого сина.
Пані Деквен узяла Жозефа за голову й поцілувала його в чоло.
— Дитино моя, не спокушай мене. Візьми гроші, бо я їх програю. Лотерея — це дурниця.
В невідомих драмах приватного життя ще ніколи не звучали героїчніші слова. І справді, хіба любов не тріумфує над найзадавненішим пороком? Саме в ту хвилину задзвонили до опівнічної меси.
— Та й запізно вже,— додала пані Деквен.
— А! Ось же ваші обрахунки! — похопився Жозеф.
Щедрий художник ухопив папірець, вибіг на сходи й подався робити ставку. Лишившись удвох, Агата й пані Деквен залилися слізьми.
— Він виграє, любий хлопчик! — вигукнула гравчиня.— Але все хай іде йому, то ж його гроші!
На жаль, Жозеф зовсім не знав, де містяться лотерейні бюро, хоча в ті часи парижани знали їх, як тепер курці знають тютюнові крамнички. Художник розгублено ходив, позираючи на ліхтарі. Коли він питав у перехожих, де є поблизу лотерейне бюро, йому казали, що всі бюро вже зачинені, тільки одне, в Пале-Роялі, зачиняється часом трохи пізніше. Художник побіг до Пале-Роялю, але й там бюро було вже зачинене.
— Дві хвилини раніше — і ви змогли б іще зробити ставку,— сказав йому один із оповісників, що стоять перед порталом і вигукують слова: "Тисяча двісті франків за сорок су!" — пропонуючи вже заповнені квитки.
При світлі ліхтаря та відсвіті з вікон кафе "Ротонда" Жозеф подивився, чи на котрому із цих квитків нема цифр, які обрала пані Деквен; але такого квитка не знайшов і подався додому, страждаючи від того, що так марно силкувався зробити те, що від нього залежало, аби задовольнити стару жінку. Вдома він розповів про свою невдачу. Агата з тіткою вдвох пішли на опівнічну месу до церкви Сен-Жермен-де-Пре. Жозеф ліг спати. Святкової вечері не було. Пані Деквен про все забула, в Агати на серці лежала довічна скорбота. Жінки встали пізно. Пробило вже десяту, коли пані Деквен спромоглась заходитися коло сніданку, і він був готовий тільки о пів на дванадцяту. На той час уже повивішували на дверях лотерейних бюро довгасті папірці з виграшними номерами. Якби пані Деквен купила квиток, вона о пів на десяту вже пішла б на вулицю Нев-де-Пті-Шан поцікавитися своєю долею, що вирішувалась у будинку, сусідньому з міністерством фінансів; тепер на його місці театр і площа Вантадюр. Щодня, поки тривав тираж, цікаві могли споглядати коло дверей цього будинку стовпище старих жінок, куховарок, дідів, які в ті часи являли собою видовище не менш своєрідне, ніж довга черга пенсіонерів у дні виплати пенсій із державної скарбниці.