— Ви додержите обіцянки, даної при смертному ложі? — спитала пані Деквен, відчуваючи, що свідомість уже тікає від неї.
— Так, тітусю.
— Ну, то заприсягніться, що віддасте свої облігації малому Дерошеві на довічну ренту. Моєї ренти у вас не буде, а з того, що я від вас чую, ви дозволите отому негідникові визискувати вас до останнього су...
— Присягаюсь, тітусю.
Стара бакалійниця померла 31 грудня, через п'ять днів після того, як зазнала жахливого удару, що його нехотячи завдав їй старий Дерош. П'ятисот франків, єдиних грошей, які були в домі, заледве вистачило оплатити похорон удови Деквен. Після неї лишилося тільки трохи столового срібла та меблів, вартість усього того пані Брідо віддала її онукові. Зоставшися з вісьмастами франками довічної ренти, яку платив їй Дерош-син, що остаточно перейшов на "голу вивіску", тобто на адвокатуру без клієнтів, а тому взяв у неї той капітал у дванадцять тисяч франків, Агата відмовилась від квартири на третьому поверсі й спродала всі зайві меблі. Коли через місяць хворий почав одужувати, Агата холодно пояснила йому, що лікування поглинуло всі наявні гроші і вона тепер мусить заробляти собі на хліб, потім заговорила все ж ласкавіше й почала умовляти його, щоб повернувся до армії й сам утримував себе.
— Могли б обійтися без цієї проповіді,— сказав Філіпп, дивлячись на матір холодним, сповненим цілковитої байдужості поглядом.— Я добре бачу, що ні ви, ні брат більш мене не любите. Тепер я сам-один на світі, і так мені краще.
— Стань гідним того, щоб тебе любили,— сказала мати, вражена до глибини серця,— і ми тебе любитимемо.
— Дурниці! — перебив він матір.
Узяв свій старий капелюх з облізлими крисами, ціпок, наклав капелюха набакир і, посвистуючи, рушив сходами вниз.
— Філіппе! Куди ж ти йдеш без грошей? — гукнула мати, що не могла стримати сліз.— Ось, на...
Вона простягла йому сто франків золотом, загорнених у папірець. Філіпп повернувся до неї й узяв гроші.
— Невже ти мене й не поцілуєш? — залившися слізьми, спитала мати.
Філіпп пригорнув матір, але без того тепла й щирості, які тільки й надають ціни поцілункові.
— Куди ж ти підеш? — спитала Агата.
— До Флорантіни, коханки Жірудо. То справжні друзі! — грубо відповів він.
І пішов сходами вниз. Агата повернулась до себе, її ноги тремтіли, в очах потемніло, серце стискалося. Вона впала навколішки, помолилась Богу, щоб узяв це її розбещене дитя під свій захист, і зреклась такого гнітючого материнства.
В лютому 1822 року пані Брідо оселилась у тій кімнаті, що доти займав Філіпп,— над кухнею свого колишнього помешкання. Майстерня й кімнатка Жозефа були навпроти, через сходи. Бачачи, до якого вбозтва дійшла мати, Жозеф надумав хоч тут улаштувати її якомога краще. Після від'їзду брата він заходивсь опоряджати кімнату, надав їй мистецького колориту. Повісив килим. Ліжко, розміщене просто, але з витонченим смаком, справляло враження монастирського аскетизму. Стіни, обтягнені перкалем, недорогим, але гарно дібраним, під колір наново оббитих меблів, надавали кімнаті вишуканого й пристойного вигляду. Двері на сходи зробили подвійними, зсередини повісили портьєру. Вікно завісили шторою, що пом'якшувала світло. Хоча життя бідної матері обмежилося найпростішими умовами, в яких може жити парижанка, Агата жила все ж краще, ніж інші жінки в такому становищі, і то завдяки синові. Щоб завдавати матері менше клопоту з куховарством, нелегким у Парижі, художник щодня ходив обідати до пансіону на Бонській вулиці, де збиралися порядні дами, депутати, дворяни; обід для однієї персони коштував там дев'яносто франків на місяць. Заклопотана тільки сніданком, Агата звикла проводжати сина, як колись чоловіка. Хоча Жозеф, жаліючи матір, не признавався їй, але вона врешті довідалася, що обід коштує йому сотню франків на місяць. Налякана такими величезними видатками, нездатна уявити, що син може заробляти багато грошей, малюючи голих жінок, вона за протекцією абата Лоро, її сповідника, знайшла собі службу за сімсот франків на рік у лотерейному бюро, що належало графині де Бован, удові одного з шуанських проводирів. Лотерейні бюро тоді були ніби паєм протегованих удів і давали змогу сяк-так прожити родині, що порядкувала таким бюро. Але за часів Реставрації обмежені можливості конституційного уряду компенсувати всі заслуги змушували надавати нещасним титулованим удовам не одно, а двоє таких бюро, які давали від шести до десяти тисяч франків прибутку. В такому випадку вдова генерала чи аристократа не порядкувала в бюро сама, а запрошувала управителів, що мали свою частку з прибутку. Коли це були юнаки, вони не могли обійтись без помічника: адже бюро мало бути відчинене зранку й до півночі: міністерство фінансів вимагало великих сум виторгу. Графиня де Бован, якій абат Лоро змалював становище вдови Брідо, пообіцяла, коли звільниться місце, взяти її за управительку, а поки що пообіцяла виплачувати шістсот франків. Змушена сидіти в бюро з десятої години ранку, сердешна Агата ледве знаходила час пообідати. О сьомій годині поверталась і не виходила вже до півночі. А Жозеф два роки день у день приходив, щоб провести матір додому, на вулицю Мазаріні, й часто навідувався, щоб повести її обідати. Друзі не раз бачили, як він виходив з Опери, з Італійського театру, з найпишніших вечірок, щоб перед північчю бути на вулиці Вів'єн.
Агата скоро звикла до цієї монотонної розміреності життя, в якій люди, що зазнали тяжких прикростей, часто знаходять опору. Вранці, прибравши в своїй кімнаті, де не було вже ні котів, ні пташок, вона готувала на вогні каміну сніданок і несла його до майстерні, де снідала з сином. Прибирала в синовій кімнаті, гасила вогонь у себе, ішла попрацювати коло чавунної пічки, а коли приходив хтось із Жозефових приятелів чи натурниця, виходила. Хоча вона не тямила нічого в мистецтві та його методах, глибока тиша в майстерні задовольняла її. Вона не сприймала там ніяких нових знань і не прикидалася, ніби сприймає, вона наївно дивувалася, що художники надають такої ваги кольорові, композиції, рисункові. Коли починали дискутувати члени Гуртка або якісь художники, Жозефові приятелі, як-от Скіннер, П'єр Грассу, Леон де Лора, зовсім молодий "мазюкало", якого тоді прозивали Жировим Валетом, вона підходила, уважно дивилась, але не помічала нічого такого, що б виправдовувало такі гучні слова й такі палкі суперечки. Вона прала синову білизну, церувала йому шкарпетки, навіть чистила палітру, добувала ганчір'я витирати пензлі, взагалі прибирала в майстерні. Бачачи, що мати так розумно дає раду цим дрібничкам, Жозеф сповивав її турботою. Хоча мати й син не були одностайні щодо мистецтва, та у взаємній ніжності вони чудово доходили згоди. У матері був свій план. Одного ранку, коли він малював ескіз величезної картини, яку виконав згодом і якої вона не розуміла, Агата, підлестившись до нього, наважилася сказати голосно: