— І таких, як він, безліч! — докинув Біксіу.
— Врешті, ця Баламутка заробила, щоб її теж облупили,— сказав Жозеф.— Вона й сама ж таку пащу має. Ладна була допустити, щоб мені відрубали голову, як курчаті, й не сказала: "Він же не винний!"
Коли Жозеф кинув листа, Біксіу підхопив його й прочитав уголос:
"Чи годиться, щоб графиня де Брамбур, хоч би яка була її вина, померла в лікарні?.. Якщо такий мій талан і воля Вашого брата й Ваша — що ж, хай так і буде; але тоді через Вашого приятеля доктора Б'яншона виклопочіть для мене місце в тій лікарні. Та жінка, що принесе Вам, добродію, цього листа, одинадцять днів підряд ходила до палацу де Брамбура на вулиці Кліші й не допросилась від мого чоловіка допомоги для мене. Мій стан не дозволяє мені найняти адвоката, щоб законним шляхом отримати те, чого я потребую, аби спокійно померти. Звісно, я знаю, що мене вже не врятує ніщо. Отож, коли Ви не хочете клопотатися долею Вашої нещасної братової, дайте мені хоч грошей, щоб я мала змогу скінчити своє життя; бо Ваш брат, я знаю, прагне моєї смерті й завжди прагнув її. Хоча він сам казав мені, що знає три способи вбити жінку, мені забракло розуму передбачити, котрим він скористається.
Коли Ви погодитесь допомогти мені й на власні очі побачити, в яких злиднях я опинилась, то я мешкаю на вулиці Уссе, на розі вулиці Шантерен, на шостому поверсі. Коли я завтра не сплачу боргу за помешкання, мене виженуть! І куди ж мені дітись, добродію? Якщо дозволите так себе назвати,
Ваша братова
графиня Флора де Брамбур"
— Яка прірва мерзоти! — сказав Жозеф.— Що ж таїться під цим?
— Покличмо спершу ту жінку, це буде чудова передмова до всієї історії,— відказав Біксіу.
Через хвилину ввійшла жінка, яку Біксіу визначив словами: "жмут ганчір'я на двох ногах". Справді, то був оберемок білизни та старих суконь, надітих одна поверх одної, забрьоханих унизу, адже пора була непогожа,— на двох товстих ногах із опухлими ступнями, ледве прикритих подертими панчохами, в черевиках, що чвиркали водою крізь підметки. Над цією купою ганчір'я підносилась одна з тих голів, що ними Шарле наділяв своїх підмітальниць, запнута брудною хустиною, протертою до дірок.
— Як вас звати? — спитав Жозеф, тимчасом як Біксіу робив ескіз із жінки, зіпертої на парасольку часів першого року Республіки.
— Пані Грюже, з вашої ласки. Я знала й кращі часи, паничику,— сказала вона до Біксіу, чия потайна усмішка образила її.— Якби моя бідна донечка на своє лихо не полюбила когось надміру, я б не була така, як оце! Вона, моя сердешна Іда, втопилася! Я була така дурна, що грала в лотерею, шановний пане, і через це в сімдесят сім років доглядаю хворих за десять су за день, і знов граю...
— Тому ж то ви й гола,— сказав Біксіу.— Моя бабуся також грала, але вона одягалась.
— Хіба ж за мої десять су купиш убра...
— А що з тією дамою, що ви доглядаєте?
— В неї нема нічого, ані мідяка, пане, а хвороба в неї така, що аж лікарі здригаються... Вона вже боргує мені за шістнадцять днів, ось чому я не кидаю доглядати її. Чоловік її, граф, бо вона графиня — напевне заплатить мені той борг, коли вона помре, а поки що я витратила все, що мала, й більш нічого не маю, все вклала в це милосердя! Вона винна мені сорок сім франків дванадцять су, опріч тридцяти франків за догляд, а тепер хоче померти від газу... Так не годиться,— сказала я їй,— і оце, йдучи сюди, попросила консьєржку, щоб погляділа її, поки мене нема, бо вона здатна вискочити у вікно.
— Але що ж із нею? — спитав Жозеф.
— Ох, пане, приходив лікар від черниць, але щодо хвороби...— пані Грюже прибрала соромливу міну.— Сказав, що треба відвезти її до лікарні... бо вона не виживе.
— Ходімо туди,— запропонував Біксіу.
— Візьміть, ось десять франків,— сказав Жозеф.
Забравши зі знаменитого черепа всі свої гроші, художник пішов вулицею Мазаріні, сів у фіакр і з'явився до Б'яншона, якого, на щастя, застав дома. А Біксіу подався на вулицю Бюссі покликати їхнього приятеля Дероша. Через годину всі четверо зійшлись на вулиці Уссе...
— Цей Мефістофель на коні, що зветься Філіпп Брідо,— сказав Біксіу трьом своїм друзям, піднімаючись сходами,— дуже хитро кермує своїм кораблем, щоб спекатися дружини. Ви знаєте, що наш друг Лусто, радісінький отримувати від Філіппа тисячу франків щомісяця, заманював пані Брідо в товариство Флоріни, Марієтти, Туллії, Валь-Нобль. Коли Філіпп побачив, що його Баламутка звикла до дорогих убрань та розваг, він перестав давати їй гроші й полишив добувати їх самій... розумієте, як? Півтора року він спихав свою дружину що місяць то нижче, а врешті через одного молодого красеня підофіцера привчив її до пияцтва. У міру того, як він підносився вище, вона занепадала, і тепер графиня опинилась у болоті. Ця жінка народжена серед полів, у вбозтві, і я не знаю, до чого лишень не вдавався Філіпп, щоб її спекатись. Мені цікаво вивчити цю невеличку драму, бо я хочу помститись за друга. На жаль, друзі мої,— сказав Біксіу тоном, з якого троє його супутників не могли збагнути, жартує він чи говорить поважно,— досить полишити людину якомусь порокові, і вона пропала. "Вона надмірно любила бали, і це її вбило!" — сказав Гюго. Отак! Моя бабуся любила лотерею, і Філіпп убив її лотереєю. Старий Руже любив веселощі, і Лолотта вбила його! Пані Брідо, сердешна, любила Філіппа — й пропала через нього!.. Порок! Порок! Друзі, ви знаєте, що таке порок? Це звідник Смерті!
— А ти помреш від жарту! — усміхаючись, сказав йому Дерош.
Після п'ятого поверху молодикам довелось підніматися отими подібними до драбини сходами, що ведуть до мансард у деяких паризьких будинках. Хоча Жозеф, який колись бачив Флору дуже вродливою, чекав якоїсь жахливої зміни, він не міг і уявити того страхітного видовища, що постало перед його мистецькими очима. В вузькому куті мансарди, в стінах без шпалер, на розкладному ліжку, на тонкому матраці, набитому, мабуть, волосом, троє молодиків побачили жінку, зелену на виду, мов потопельниця, що три дні пролежала у воді, і худу, мов сухотниця за дві години до смерті. Обстрижена голова цього смердючого трупа була запнута картатою бавовняною хустиною, білки запалих очей червоні, повіки — наче яєчна плівка. Від тіла, колись такого знадливого, лишився бридкий кістяк. Побачивши гостей, Флора натягла на груди клапоть мусліну, що був, певне, якоюсь фіранкою: по краю тяглась іржава смужка від залізного карниза. З меблів у мансарді були тільки два стільці, простий комодик, на ньому встромлена в картоплину свічка, на підлозі кілька тарілок, а в кутку нерозпаленого каміну — глиняна пічечка. Біксіу впали в око рештки зошита, купленого в бакалійній крамничці, щоб написати листа, якого дві жінки обмірковували й склали, напевне, разом. "Огидно" — це був тільки звичайний ступінь прислівника, для якого нема найвищого ступеня і яким можна викласти враження від цих злиднів. Коли вмируща побачила Жозефа, по її щоках скотилися дві великі сльози.