"Ах, якби парижанки тільки знали, – думав Растіньяк, поїдаючи печені груші по ліару за штуку, що їх подавала пані Воке, – то вони сюди прийшли б шукати кохання".
В цю хвилину розсильний з контори Королівської пошти, подзвонивши біля ґратчастої хвіртки, зайшов до їдальні. Він спитав пана Ежена де Растіньяка, передав йому дві торбинки і попросив розписатися. В ту ж мить проникливий погляд Вотрена, мов батогом, шмагонув Растіньяка.
– Тепер ви маєте чим заплатити за уроки фехтування і стрільби у тирі, – сказав цей чоловік.
– Галіони прибули! – вигукнула пані Воке, дивлячись на торбинки.
Мадмуазель Мішоно боялася і глянути на гроші, щоб не показати своєї жадібності.
– У вас добра мати, – зауважила пані Кутюр.
– У нього добра мати, – повторив Пуаре.
– Так, матуся пустила собі кров, – сказав Вотрен. – Тепер можете хизуватися, виїздити в світ, полювати на посаг, танцювати з графинями, у яких волосся прикрашене персиковим цвітом. Але послухайте мене, юначе, частіше відвідуйте тир.
І Вотрен зробив жест, ніби цілив у супротивника. Растіньяк хотів дати поштареві на чай, але не знайшов нічого в кишені. Вотрен пошукав у себе і кинув розсильному двадцять су.
– Тепер вам відкрито кредит, – сказав він, глянувши на студента.
Растіньяк змушений був подякувати, хоч з того дня, коли, після візиту до пані де Босеан, у нього відбулася розмова з Вотреном, цей чоловік став йому нестерпний. Цілий тиждень Ежен і Вотрен, зустрічаючись, мовчки придивлялися один до одного. Студент марно питав себе, з якої б то причини. Немає сумніву, що думки діють прямо пропорційно тій силі, з якою вони зароджуються, і влучають туди, куди посилає їх мозок за якимсь математичним законом, схожим на той, що керує льотом ядра з гармати. Наслідки їхньої дії можуть бути різні. Трапляються ніжні натури, і чужі думки руйнують їх, але є й добре озброєні характери, мідні черепи, від яких чужа воля, сплющуючись, відскакує, ніби куля від кам’яного муру. Бувають натури мляві, м’які, як вата; чужі думки зариваються в них, мов ядра в пухку землю редуту. Растіньякова голова належала до тих, що начинені порохом і вибухають від найменшої іскри. Жвавість і молодість робили його дуже чутливим до чужих думок, до тієї заразливості почуттів, які спричиняють стільки дивовижних явищ, що поза нашою волею захоплюють нас. Духовний зір його був такий самий гострий, як і його рисячі очі. Кожне з його почуттів мало незвичайну далекосяжність і гнучкість, як у людей особливого хисту, що захоплюють нас вправним фехтуванням, умить помічаючи вразливе місце на кожному панцирі. А втім, за останній місяць у Ежена розвинулося стільки ж добрих якостей, скільки й вад. Вади породжувалися вимогами світу й щораз більшими бажаннями. До його добрих якостей належало те південне завзяття, яке змушує вихідця з-за Луари йти назустріч труднощам, щоб їх подолати. Півничани вважають цю властивість за ваду; на їхню думку, вона хоч і спричинилася до початку Мюратового піднесення, зате стала й причиною його загибелі. З цього можна зробити висновок: коли південець уміє поєднати північну хитрість із сміливістю вихідця з-за Луари, він стає по-своєму досконалим і ніколи не відступає зі своїх позицій. Отже, Растіньяк не міг довго лишатися під обстрілом Вотренових батарей, не знаючи – друг він чи ворог. Часом Еженові здавалося, ніби ця незвичайна людина підмічає всі його пристрасті й читає в його серці, а сама вміє усе сховати, мов той глибокодумний і нерухомий сфінкс, що все знає, все бачить і нічого не каже. Тепер, з повним гаманцем у кишені, Ежен збунтувався.
– Будьте ласкаві зачекати, – сказав він Вотренові, що, допивши каву, підвівся й хотів уже йти.
– Чому? – спитав цей сорокарічний чоловік, надягаючи свого крислатого капелюха й беручи залізного ціпка, якого він часто крутив у руці, мовби показуючи, що не боїться нападу хоч би й чотирьох розбійників.
– Я хочу повернути вам борг, – провадив Растіньяк, поквапливо розв’язуючи одну торбинку й відраховуючи пані Воке сто сорок франків. – Жаліти мішка – не мати дружка, – сказав він удові. – Ми з вами квити аж до дня святого Сільвестра. Розміняйте мені сто су.
– Жаліти дружка – не мати мішка, – повторив Пуаре, дивлячись на Вотрена.
– Ось ваші двадцять су, – сказав Растіньяк, простягаючи монету сфінксові в парику.
– Можна подумати, що ви боїтесь бути мені зобов’язаним бодай чим-небудь! – вигукнув Вотрен, пронизуючи юнака допитливим поглядом, і посміхнувся до нього з тією діогенівською іронією, яка завжди так дратувала Ежена.
– Що ж… так воно і є, – відповів студент, тримаючи в руці обидві торбини і збираючись іти до себе в кімнату.
Вотрен рушив був до дверей, що вели у вітальню, а студент хотів вийти через двері на сходи.
– А чи ви розумієте, маркізе де Растіньякорама, що розмовляли зі мною не дуже чемно? – зауважив Вотрен і, вдаривши по дверях ціпком, підійшов до студента, який холодно дивився на нього.
Растіньяк зачинив двері в їдальню і повів Вотрена у закуток біля сходів, між кухнею та їдальнею, де були широкі двері в садок, а над ними низеньке довгасте віконце з ґратами. В цей час Сільвія вийшла з кухні, і студент сказав Вотренові у її присутності:
– Пане Вотрен, я не маркіз і мене звуть не Растіньякорама.
– Вони битимуться, – мовила байдужим тоном мадмуазель Мішоно.
– Битимуться! – повторив Пуаре.
– Е, ні, цього не буде, – відповіла пані Воке, погладжуючи стосик монет.
– Але вони уже йдуть під липи, – скрикнула мадмуазель Вікторина, підводячись, щоб глянути у садок. – Бідний юнак, адже його правда.
– Ходімо, люба, – сказала пані Кутюр, – нас це не стосується.
Пані Кутюр і Вікторина зібралися вже вийти, але на порозі зустріли гладку Сільвію, що загородила їм дорогу.
– Цього тільки й бракувало! – мовила вона. – Пан Вотрен сказав панові Ежену: "Порозуміймося", потім узяв його під руку, і, бач, вони походжають по наших артишоках!
В цю хвилину з’явився Вотрен.
– Матусю Воке, – сказав він, усміхаючись, – не лякайтеся: я хочу під липами випробувати свої пістолети.
– О пане, – сказала Вікторина, благально склавши руки, – за що ви хочете вбити пана Ежена?