— Давай музику!
Приплюснуті ніздрі в Федора Маковія ще дужче роз-плюснулися, коржаве обличчя ще дужче розкоржавілося — і в шалі дикому він із грудей гармошки, рвонувши її, видер музику. Це була музика-зойк, що покотилася довкруж, далі цей зойк обернувся на стогін, а стогін на шпаркі, молодцюваті видрібці, які заквапилися буйним хмільним потоптом,— не спинити.
Голова в Максима Ковтяги смикалась, мов куль соломи.
Скоро з річки звернули ліворуч, тепер санки покотилися через чагарі, за чагарями — прослалося поле.
— Грай! — в одну горлянку ревли брати Куниці.
Хмільним усміхом сяяло рум’яне обличчя в Кирила Ста-
сюка.
В полі зупинилися, підкріпившись горілкою, залили в пельку й Федору Маковієві, який не давався,— й далі їхали з голосною, шарпливою музикою, яка начебто хильнула разом з компанією, а тому, здавалося, вискочить із саней і ви-хилясом подасться в поле. Може, й подалася б, але Маковій не відпускав, тримав біля себе, горнучи до грудей.
Сонце стояло пополудні, коли в’їхали в Куманівку, що розляглася по горбках над широким ставом. Біля хати під червоною черепицею спинилися. Брати Куниці вивалилися на дорогу, прихопивши молодого, який одразу своїми дужими руками й підвів братів на ноги. Коли вони втрьох марно намагалися пропхатися в тісну хвіртку, Федір Маковій стулив гармошку, вже й на домовину її поклав.
— Ну, батьку...— мовив.
Почувши, що гармошка вмовкла, з хвіртки обернувся старший брат Куниця:
— Гайда в хату!.. З музикою!
Федір Маковій як зав'язнув на домовині.
Тоді вони втрьох обернулися розкуйовдженими, набакире-ними головами.
— Весільної! — зареготав молодший брат Куниця.— И попереду!
Гармошка важко звелася в цупких руках, важко зарипіла в снігу, обминула вже за хвірткою сватів — і задзвеніла.
— Діду, гайда!
И Максим Ковтяга подався слідом за ними на святково біле подвір'я, де цегляна хата цвіла здивованими голубими вікнами, за якими означувалися блакитняві мережані занавіски.
Смикнули за клямку дверей — не відчинилися.
— Давай голоснішу музику, аби почули!
І гармошка так зайшлася, що ген-ген на подвір’ях майнула одна людська постать, друга людська постать вигулькнула й зникла. В сінях німувала тиша. Тоді старший брат Куниця зняв із плеча гвинтівку — І від раптового пострілу сухо ляснула, задеренчала шибка, вмазана в стіну хліва.
Максим Ковтяга озвався:
— Нема людей... Чого ж стріляти...
Федір Маковій грав на гармошці, і його косого розтину очі повужчали, тонкі губи й зовсім спавутинилися.
— Ну, Кириле! — сапнув старший брат Куниця.— Др-р-ружно!.. Раз!.. Два!.. Три!..
Від важкого удару їхніх здерев’янілих плечей двері хряснули— й провалилися в сіни, а вони мало не перевертом впали всередину.
— Та що ж це ви...— сам собі стиха проказав Максим Ковтяга, бо його б однаково не почули.
— Де музика? — долинуло з сіней.
Зашпортуючись, наче не на своїх ногах, Федір Маковій натоптуватим кулем перевалився через поріг. І зразу ж у сінях розпачливо гримнула гармошка, а потім уже почулася з хати, спершу лунко, далі — наче їй долонею затулили рота: зачинилися хатні двері.
Максим Ковтяга, стоячи біля вікна, гадав, що зараз уся ця п’яна, під музику гармошки, дика веремія висотається надвір, бо що ж там чинити в хаті? Йому паморочилися па-мороки, а серце колотилося в грудях зловленою пташкою, захлялою, немічною, якій краще вже в неволі скніти, ніж потикатися на волю. Осклілими очима бачив зрідка там і сям по людських обійстях далекі постаті, які хутко зникали, й зимове село здавалося заснулим посеред білого дня.
Господи, а йому ж треба в Глибокі Колодязі! Може б, сісти на санки і їхати своєю дорогою, поки вони там воловодяться в хаті? Він уже й ступив до воріт, але спинився, згадавши Федора Маковія. Чи можна отак залишити його тут у гурті п’яних поліцаїв? Неодмінно потім про все доведеться оповідати Онисимові Потурнакові. А що розповість, коли, крий боже, якась халепа, що й не вгадаєш? Хіба комусь потім розкажеш, коли й сам не бачив?
Максим Ковтяга переминався в ноги на ногу. В хаті зойкнула гармошка, наче їй спершу здушили горло, та вона вирвалася. Снігурі, що сіли побіля хліва на вишню, обнизавши її гілля жаристими щебетливими квітами, від того по-гуку-схлипу гармошки зірвалися й полетіли геть.
Скніючи зіщуленою душею, Максим Ковтяга дедалі більше усвідомлював, що мусить таки чекати Федора Маковія. Мусить, бо коли вдвох, то це таки вдвох у халепі, та й знаєш ти цю халепу, а не тікаєш від неї, щоб потім, не відаючи, доказувати щось та мучитись.
Кинувши лозину в сніг, він ступив у сіни.
— О, ще один сват у хату...— засміявся старший брат Куниця, сидячи на ослоні біля мисника.— Заходьте, батьку, без вас каша не звариться. То ви знаєте, чого двері було замкнуто? Надумали від нас ховатися! Галя надумала ховатися від свого щастя, бо молода, бо нетямуща, бо й сама до пуття не відає, яке щастя їй до рук іде.
Поряд із ним на ослоні чи то куняв, чи то зморено спочивав молодший брат Куниця, а що пасмо чуба розвихрилося над оком, то подмухом угору раз у раз намагався звіяти, а пасмо знову осипалося.
— Галю, то де ж твоя матуся Лукія Данилівна? Звіялася з хати? — допитувався старший брат Куниця.— То ми й без неї посватаємося.
За столом, застеленим білою скатеркою, сиділа блідіша стіни русява Галя, зодягнена в заяложену домашню кацавейку, з якої виглядала вишита в хрестик приношена блузка. Біля Галі горбився громіздкими плечима Кирило Стасюк, намагаючись покласти їй руку на 'плече, але дівчина порухом руки весь час струшувала його руку.
— Думаєш, піднесла нам гарбуза — та й усе? Ха, а ми звинулися додому — й знову до тебе. А чого? Бо любить тебе Кирило, бо не може без тебе.
Максим Ковтяга стояв у порозі й дослухався до печі, бо там на черені щось ворушилося, наче миші в просі.
— Музику!
Федір Маковій, що сидів посеред хати на клишоногому стільчику, зопалу смикнув гармошку.
— Та задушевніше!
Наче мороз виморозив Галине обличчя, так воно побіліло, очі світилися глибоким та пекучим цвітом барвінку.
— Чи, може, когось чекаєш? Із красними хтось має прийти? Ну, ти скажи, а ми цікаві почути. Хто там у тебе із красними, га? Кращий від Кирила?