Ліік навів на нього металевий предмет. Червонолиций заверещав і щез. Через якусь хвильку зник і отвір у стіні.
— Ви убили його? — спитав Коллінз.
— Звичайно, ні,— відповів Ліік, кладучи до кишені свою металеву іграшку.— Я просто повернув його назад. Він не посунеться більше сюди цим шляхом.
— А це ваш утилізатор?
— Авжеж,— сказав Коллінз, обливаючись потом.
— А ви по класу А?
— Певна річ,— сказав Коллінз.— Інакше що б я робив з цією машиною?
— Не ображайтесь,— сонно мовив Ліік.— Це я так, по-дружньому.— Він повільно похитав головою.— І куди тільки вашого брата по класу А не заносить? Ви, мабуть, повернулися сюди, щоб написати історичний роман?
Коллінз лише загадково посміхнувся.
— Ну що ж, піду далі,— сказав Ліік, роздираючи позіхом рота.— День і ніч на ногах. У каменярні було б значно краще.
І він пропав, навіть не встигши закінчити позіху.
Дощ усе ішов, і із стелі крапало. З вентиляційної шахти почулося чиєсь мирне хропіння, Коллінз знов залишився сам зі своєю машиною.
І з тисячею доларів дрібними купюрами, що розлетілись по всій підлозі. Він ніжно поплескав по утилізатору. Ці самі, Що по класу А, непогано його зробили. Хочеш чого-небудь? Лише скажи вголос і натисни кнопку. Звичайно, справжній власник жалкує за ним.
У наступні кілька днів в житті Коллінза сталася різка зміна.
З допомогою такелажників фірми "Поуха Мінайл" він доставив утилізатор на північ, де купив невеличку гору в пустельній частині Адірондакських гір. Отримавши купчу, Коллінз заглибився у свої володіння на кілька миль від шосе. Двоє такелажників, обливаючись потом, тягли утилізатор і одноманітно лаялись, коли треба було продиратися крізь хащі.
— Поставте його тут і забирайтеся геть,— сказав Коллінз. За останні дні він став дуже впевненим у собі.
Такелажники втомлено зітхнули і зникли. Коллінз оглядівся навкруги. Кругом, скільки сягало око, стояли густі соснові і березові ліси. Повітря було вологе і запашне. У верховітті весело щебетали пташки, та інколи серед гілок пробігала білка.
Природа! Коллінз завжди любив природу. Ось чудове місце, щоб збудувати просторий, величний будинок з плавальним басейном, тенісним кортом і, можливо, з маленьким аеродромом.
— Я хочу будинок,— твердо промовив Коллінз і натиснув на червону кнопку.
З'явився чоловік в акуратному діловому сірому костюмі і в пенсне.
— Звичайно, сер,— сказав він, скошуючи примружене око на дерева,— але вам слід конкретизувати вашу ідею. Може, ви хочете щось у класичному стилі, скажімо, бунгало, ранчо, садибу, заміський особняк, палац? Або щось примітивне, як-от курінь чи іглу? По класу А ви можете збудувати собі і щось ультрасучасне, наприклад будинок з напівфасадом, або садибу в стилі Обтічної протяжності, або палац в стилі Мініатюрної Печери.
— Що ви сказали? — перепитав Коллінз.— Я не знаю. А що б ви порадили?
— Невеликий заміський особняк,— не роздумуючи відповів агент.— Як правило, починають саме з цього.
Коллінз хотів іще про щось запитати, але передумав. Усе йшло як по маслу. Ці люди вважали, що він — клас А і справжній власник утилізатора. Не було рації розчаровувати їх.
— Потурбуйтеся, щоб усе було в порядку,— сказав він.
— Звичайно, сер,— сказав агент.— Це входить в мої обов'язки.
Решту дня Коллінз провів, лежачи на кушетці і потягуючи
прохолодні напої, в той час як будівельна фірма "Максима Олф" постачала будівельні матеріали і зводила будинок.
Вийшла видовжена приземкувата будівля з двадцяти кімнат, яку Коллінз вважав дуже скромною. Садиба була побудована з найкращих матеріалів згідно з проектом Мига з Дегми; інтер'єр було виконано Тоуіджем; при будинку був плавальний басейн за проектом Мула і англійський парк, розбитий за ескізом Віеріена.
Під вечір роботу було закінчено, і невелика будівельна бригада поскладала свій інструмент і зникла.
Коллінз загадав своєму кухарю приготувати легку вечерю. Потім він сидів у просторій, прохолодній вітальні, роздумуючи над усім, що трапилось. Напроти нього на підлозі стояв і тихо гудів утилізатор.
Коллінз запалив дорогу сигару і вдихнув її аромат. Перш за все він рішуче відкинув втручання будь-яких надприродних сил. Різні духи або демони були тут ні при чому. Його садибу збудували звичайнісінькі люди, які сміялись, божились, лаялись як і належить людям. Утилізатор був звичайним науковим пристроєм, принцип дії якого був йому невідомим і який він навіть не намагався збагнути.
Чи міг утилізатор потрапити сюди з іншої планети? Навряд. Там не стали б вивчати англійську мову заради нього.
Мабуть, утилізатор перенісся з майбутнього. Але як?
Коллінз відкинувся на бильце крісла і затягнувся сигарою.
Яке ж воно прекрасне, це майбутнє, думав Коллінз. Машини — Виконавці Бажань! Який рівень цивілізації! Досить лише чогось захотіти, і будь ласка! Згодом вони, мабуть, будуть обходитись і без червоної кнопки. Тоді все відбуватиметься без будь-якого фізичного напруження.
Звичайно, йому слід бути дуже обачним. Адже є іще справжній власник машини, а також інші представники класу А, які не облишать спроби відібрати машину. Вірогідно, вона належала якомусь роду...
Краєм ока він помітив якийсь рух. Утилізатор дрижав, наче лист на вітру. Спохмурнівши, Коллінз підійшов до нього. Легка хмарка пару огортала вібруючий утилізатор. Здається, він перегрівся.
Тут йому впало в очі, що утилізатор значно зменшився в розмірах. Тепер він був не більше двох футів і зменшувався прямо на очах.
Власник! А може, ці — з класу А! Мабуть, це і є мікротрансформація, про яку говорив Ліік. Якщо зараз же не вжити якихось заходів, подумав Коллінз, його Виконавець Бажань стане зовсім маленький, а потім зникне зовсім.
— Служба охорони "Ліік"! — вигукнув Коллінз. Він натиснув на кнопку і хутко відсмикнув руку. Машина була дуже гаряча.
Ліік, у гольфах, спортивній сорочці і з ключкою в руках, з'явився в кутку кімнати.
— Скільки можна турбувати мене, коли я...
— Зроби що-небудь! — вигукнув Коллінз, показуючи на утилізатор, який був тепер не більше кубічного фута в об'ємі й аж пашів.
— Нічого не можу зробити,— сказав Ліік.— У мене патент тільки на спорудження тимчасових стін. Вам потрібно звернутися до спеціалістів з Мікроконтролю. Він вимахнув своєю ключкою і щез.