— Ось як вилізу з води, та висмикну кілка з тину, та поб'ю тобі морду, то ти не будеш дражниться зо мною.
— А бач, Палажко! ти все лаєшся зо мною, то за те й покарав тебе господь: наслав на тебе заливу та накидав тобі жаб повнісінький город ще й леваду. Отже ж, побачиш! Як не держатимеш язика на віжках, то в тебе ще заплодяться жаби ї на печі, і в печі,— сміялась весела та жартовлива Параска.
— А бодай ти на кутні зуби засміялась! — гукнула Палажка з конопель.— Примостилась на горбі, неначе та жаба на купині, та тільки звідтіль зуби показуєш людям, та смієшся з моєї біди. Ось я дам тобі в зуби, щоб покуштувала, яке моє лихо.
Палажка нахилилась, достала з дна жменю грязюки й пожбурила через переулок на Параску. Мокрі грудки потрапили в голову здоровому соняшникові й замазали багном його жовтий, ніби позолочений сонцем вид.
Саме тоді йшла переулком Дорошева невістка. Вона вгляділа за тином на горбі бабу Параску, поздоровкалась і спинилась. Ще здалеки вона чула, як баби перекидались лайкою та смішками через тини й переулок, неначе хлопці м'ячем, і побачила, що вони починають шпурлять грудки. Невістка розказала Парасці, що Солов'їха чогось прийшла в Дорошів двір, стала під повіткою, без сорому скинула спідницю й білу сорочку проти вікон, хапком наділа чорну сорочку і зараз майнула з двора. Молоду невістку брав острах, щоб баба Солов'їха часом не заподіяла якогось лиха Дорошеві за те, що він не дав Палажці спустить воду через свій город в Раставицю. Параска не втерпіла, почувши про таку бабину чудну вихватку. І зараз гукнула до Солов'їхи:
— А чого-то ти, Палажко, бігала в Дорошів двір надівать чорну сорочку, щоб лізти в воду брать конопельки!
— А тобі яке діло до моєї чорної сорочки? Гляди лиш своїх сорочок, а до моїх не чіпляйсь. Зась тобі до моїх чи білих, чи чорних сорочок!
— То ти, чарівнице, робила чари серед дня на чиюсь біду. Чи тобі ж не сором було світить грішним тілом перед праведним сонечком, та ще й старими кістками?
— Ще що вигадай! Я пішла надівать чорну сорочку під Дорошеву повітку, бо в мене в хаті малі діти; одні в хаті, а другі по дворі бігають та скрізь заглядають, бо од дітей, як од бога, нігде не сховаєшся.
— А хіба ж в тебе нема своєї повітки? Чом ти не пішла в свою клуню або не полізла в погріб і тамечки не наділа чорної сорочки? А ти чогось побігла до удівця під самісінькі вікна надівать сорочку. Це неспроста. Чи не думала пак ти причарувать чарами удівця? Еге, думала прилюбить сусіда? — крикнула голосніше Параска й зареготалась сама од свого жарту. Дорошева невістка й собі зареготалась, повернувшись до тину, щоб часом не побачила Палажка.
Палажка підвелась, вигулькнула з конопель, тільки тричі плюнула через коноплі до Гришихи й мовчала.
— Може, ти й справді запобігала ласки в удівця. Але я знаю за усі твої чари. Мене не піддуриш. Ти скинула в Дорошевій оселі білу сорочку, а наділа чорну задля того, щоб його зелений город почорнів от заливи так, як оце почорнів твій. Чи так? — гукала Параска.
Палажка нахилилась, вибирала плоскінь, мовчала й не розхилялась. А Параску брала нетерплячка, щоб насміяться та накепкувать над сусідою. Сонце світило весело і неначе сміялось з неба, ніби лило на городи та леваду веселий сміх веселим промінням. Воно неначе додавало бабі охоти до жартів та глузування.
— А чого-то, Палажко, до тебе в город позлазились жаби з усього кутка? Адже ж не один твій город залила вода. Чуєш? Ондечки по других городах в калюжах крякає дві або три жаби, а в твоєму городі неначе горохом сиплять, аж ґвалтують, неначе сам сатана зігнав до тебе оту жаб'ячу череду з усього кутка. Он глянь, як плигають кругом тебе, як тільки махнеш коноплями в жмені! Неначе діти обстали свою матір. Це ж тебе обстали й обсіли відьомські твої діти, бо ти ж їх ненька рідненька. Це все неспроста, ні! — гукала Параска, киваючи на прощання головою до Дорошевої невістки, котра швиденько попрощалась і почимчикувала на вигін, як тільки Параска договорилась до відьомства й бабиних жаб.
— Смійся, смійся з мого лиха; бодай вже з тебе лихо насміялось,— обізвалась Палажка з конопель,— покарає тебе бог як не заливою, то пожежею отамечки на твоєму горбі.
Вибрала баба коноплі, порозстеляла на березі на сонці. На леваді під вербами росли лози. Баба вже не пішла на Дорошів огород надівать білу сорочку: присіла в лозах, скинула мокру сорочку й наділа суху, пішла до хати, взяла заступ і почала копать яму на стежці до криниці. Криниця була за вербами на леваді недалечке од тину. Стежка до криниці вилась в бур'яні. Палажка вже давно лаяла свою невістку, щоб вона не ходила до криниці навпростець через город, через картоплю та буряки, а обходила город поза вербами. Теперечки невістка, вернувшись з поля, само по собі, і не пішла б до криниці по воду навпростець через грядки, бо грядки були залиті водою. Але баба в той день була люта, бо з нею трохи не до півдня дратувалась Параска. Палажці хотілось зігнать на комусь злість... хоч на невістці.
Недалечко од криниці, саме там, де були крайні грядки, не залиті водою, і де була протоптана через грядки стежка до криниці, Палажка викопала в гарбузинні на самісінькій стежці глибоченьку яму, ще й гарбузинням трохи прикрила. Невістка зарані прийшла з поля, вхопила відра й побігла до криниці по воду. Не дивлячись на стежку, вона несподівано шубовснула в яму, а відра покотились в гарбузиння.
Палажка засіла на засідки за вербами й стерегла та все кмітила й виглядала з-за верб. Як тільки невістка спіткнулась і впала в яму, Палажка вибігла з-за верб з ломакою й почала лупить невістку зверху. Невістка верещала, а Палажка лаяла й кляла невістку на ввесь огород. Піднявся крик. Параска з свого городу бачила, як Палажка копала яму, щоб перекопать стежку до криниці з городу, і знала, для кого то вона копає западеньку. Як схопився ґвалт. Параска полола грядки, почула з свого городу лайку та крик, прибігла до тину, вхопилась руками за два кілки й почала реготаться. Надивившись на ту комедію та нареготавшись всмак. Параска гукнула до Палажки:
— Палажко! Це був колись чорт та вихрестивсь в люде, і ото з його стала Палажка Солов'їха. Чи чуєш, Палажко? Не позакладало тобі вух?