За три місяці по приїзді нашому До Петербурга мене віддали до пансіону. От сумно було мені спочатку серед чужих людей! Усе таке сухе, непривітне було,— гувернантки такі крикухи, дівиці такі насмішниці, а я така дикунка. Суворо, вимогливо! Призначені на все години, спільна їда, нудні вчителі — все це спочатку змордувало, змучило мене. Я там і спати не могла. Плачу, бувало, цілу ніч, довгу, нудну, холодну ніч. Бувало, вечорами всі повторюють або вчать уроки; я сиджу собі за розмовами або вокабулами, поворушитися не смію, а, сама все думаю про домашній наш куток, про татуся, про матінку, про мою стареньку няню, про нянині казки... Ой як сумно стане! Про найпустішу дрібничку в домі і про ту з приємністю згадуєш. Думаєш-думаєш: от як гарно було б тепер дома! Сиділа б я в маленькій кімнатці нашій, біля самовара, разом із нашими; було б так тепло, гарно, знайомо. Як би, думаєш, обняла тепер матінку, міцно-міцно, гаряче-гаряче! Думаєш-думаєш та й заплачеш нищечком з туги, здушуючи в грудях сльози, і не йдуть на думку вокабули. Як на завтра уроку не вивчиш, усю ніч сняться вчитель, мадам, дівиці; всю ніч уві сні уроки твердиш, а другого дня нічого не знаєш. Поставлять навколішки, дадуть одну страву. Я була така невесела, скучна. Спочатку всі дівиці з мене кепкували, дражнили мене, збивали, коли я проказувала уроки, щипали, коли ми в рядах ішли на обід або на чай, скаржилися на мене ні за що ні про що гувернантці. Зате який рай, коли няня прийде, бувало, по мене в суботу ввечері. Так і обійму, бувало, мою стареньку в нестямі з радощів. Вона мене вбере, укутає, дорогою не поспіває за мною, а я до неї все балакаю, балакаю, розповідаю. Додому прийду весела, радісна, міцно обійму наших, мовби після десятирічної розлуки. Почнуться балачки, розмови, оповіді; з усіма здоровкаєшся, смієшся, регочеш, бігаєш, стрибаєш. З татусем почнуться розмови серйозні, про науки, про наших вчителів, про французьку мову, про граматику Ломонда — і всі ми такі веселі, такі вдоволені Мені й тепер весело згадувати про ці хвилини. Я щосили намагалася вчитися й догоджати татусеві. Я бачила, що він останнє на мене віддавав, а сам бився бозна-як. З кожним днем він ставав усе похмуріший, невдовоЛеніший, сердитіший; характер його зовсім зіпсувався; у справах не щастило, боргів була сила. Матінка, бувало, й плакати боялася, щоб не розгнівити татуся; зробилася хвора така; все худла, худла і стала погано кашляти. Я, бувало, прийду з пан. сіону — все такі сумні обличчя; матінка нишком плаче, татусь сердиться. Почнуться попрікання, докори. Татусь почне казати, що з мене йому жодних радощів, жодної втіхи; що вони через мене останнього збуваються, а я досі не розмовляю по-французькому; одно слово, за всі невдачі, за всі нещастя, за все, все мстилося на мені та на матінці. А як можна було мучити сердешну матінку? Дивлячись на неї, серце розривалося, бувало: щоки їй позатягало, очі позападали, а обличчя мало такий сухотний колір. Мені перепадало більше за всіх. Починалося щоразу з дрібниць, а далі вже бозна до чого доходило; часто я навіть не розуміла, про що йдеться. Чого не накидалося!.. І французьку мову, і що я велика дурепа, і що власниця нашого пансіону недбайлива, дурна жінка; що вона про нашу моральність не дбає; що татусь служби собі досі не може знайти і що граматика Ломон-да погана граматика, а Запольського багато краща; що на мене грошей багато кинули даремно; що я, мабуть, нечутлива, кам'яна,— одно слово, я, бідна, щосили билася, твердячи розмови й вокабули, а була в усьому винна, за все відповідала. І це зовсім не тому, що татусь не любив мене: в мені та матінці він душі не чув. Та це вже так, характер був такий.
Турботи, прикрощі, невдачі вкрай змучили бідного татуся: він став недовірливий, жовчний; часто бував близький до відчаю, почав нехтувати своїм здоров'ям, застудився і раптом занедужав, страждав недовго і сконав так раптово, так нагло, що ми всі кілька днів не тямили себе від удару. Матінка якось заціпеніла; я навіть боялася за її розум. Щойно помер татусь, кредитори з'явилися до нас як з-під землі, насунули юрбою. Все, що тільки в нас було, ми віддали. Наш будиночок на Петербурзькій стороні, що його татусь купив через півроку по нашому переселенні до Петербурга, теж продали. Не знаю, як уладнали з рештою, але самі ми лишилися без захистку, без пристановища, без шматка хліба. Матінку мучила виснажлива хвороба, прогодувати ми себе не могли, жити було нічим, попереду була загибель. Мені тоді щойно минуло чотирнадцять років. Ось тут нас і навідала Ганна Федорівна. Вона все каже, що вона якась поміщиця і нам доводиться якоюсь ріднею. Матінка теж казала, що вона нам рідня, тільки дуже далека. За життя татуся вона до нас ніколи не ходила. З'явилася вона із слізьми на очах, казала, що дуже турбується нами; співчувала нашій утраті, нашому тяжкому становищу, додала, що татусь був сам винен: що він не по своїй силі жив, далеко заносився та що надто вже на свої сили покладався. Виявила бажання зійтися з нами ближче, запропонувала забути обопільні неприємності; а як матінка заявила, що ніколи не почувала до неї неприязні, то вона пустила сльозу, повела матінку до церкви й замовила панахиду по голубчикові (так вона висловилася про татуся). Після цього вона урочисто помирилася з матінкою.
По довгих вступах і передмовах Ганна Федорівна, змалювавши яскравими фарбами наше злиденне становище, сирітство, безнадійність, безпорадність, запросила нас, як сама вона висловилась, у неї прихиститися. Матінка дякувала, але довго не наважувалась; та що вдіяти нічого було й інакше розпорядитися ніяк не можна було, то й заявила, нарешті, Ганні Федорівні, що її пропозицію ми з вдячністю приймаємо. Як тепер пам'ятаю ранок, коли ми перебиралися з Петербурзької сторони на Васильєвський острів. Ранок був осінній, ясний, сухий, морозяний. Матінка плакала; мені було страшенно сумно; груди мені розривалися, душу томило від якоїсь незбагненної, страшної туги... Тяжкий був час.....
II
Попервах, поки ще ми, тобто я й матінка, не обжилися на нашому новосіллі, нам обом було якось моторошно, дико в Ганни Федорівни. Ганна Федорівна жила у власному будинку, на Шостій лінії. В домі всього було п'ять чистих кімнат. У трьох із них жила Ганна— Федорівна й сестра моя у перших, Саша, що в неї виховувалась,— дитина, сирітка, без батька й матері. Далі в одній кімнаті жили ми, і, нарешті, в останній кімнаті, поруч з нами, містився один бідний студент Покровський, пожилець у Ганни Федорівни. Ганна Федорівна жила дуже добре, багатше, ніж можна було б припускати; але статки її були загадкові, так само як і її заняття. Вона завжди метушилась, завжди була заклопотана, виїздила й виходила по кілька .разів на день; але що вона робила, про що піклувалася й навіщо піклувалася, цього я ніяк не могла вгадати. Знайомства в неї були великі й різноманітні. До неї все, бувало, гості їздили, і все бозна-які люди, завжди в якихось справах і на хвилинку. Матінка завжди, бувало, вела мене до нашої кімнати, тільки-но задзеленчить дзвоник. Ганна Федорівна страшенно гнівалася за це на матінку і раз у раз правила, що ми занадто вже г)орді, що не по свош силі горді, що було б іще чим гордитися, і цілі години не вгавала. Я не тямила тоді, чому нам закидалося гордощі, як так само тільки тепер дізналася, або принаймні вгадую, чому матінка не зважувалася жити в Ганни Федорівни. Лиха жінка була Ганна Федорівна; вона безнастанно нас мучила. Досі для мене це таємниця, навіщо саме вона запрошувала нас до себе? Попервах вона була з нами досить ласкава,— а далі вже й виявила свій справжній характер цілком, коли побачила, що ми зовсім безпорадні й що нам іти нема куди. Згодом вона стала до мене дуже ласкава, навіть якось грубо ласкава, до лестощів, але спочатку й я терпіла разом із матінкою. Раз у раз дорікала вона нам; тільки й робила, що твердила про свої благодіяння. Стороннім людям рекомендувала нас як своїх бідних родичок, удовицю й сироту безпорадних, котрих вона з ласки, ради любові християнської, в себе прихистила. При їжі кожен шматок, який ми брали, проводила очима, а коли ми не їли, то знову зчинялася буча: мовляв, ми гидуємо; вибачайте, чим багата, тим і рада; було б ще в нас самих краще. Татуся раз у раз лаяла: казала, що кращим за інших хотів бути, та погано й вийшло; жінку з дочкою пустив по світу, і коли б не знайшлось родички благодійної, християнської душі, жалісливої, то ще бозна, чи не довелося б серед вулиці з голоду згнити. Чого-чого вона не казала! Не так гірко, як огидно було її слухати. Матінка раз у раз плакала; здоров'я її з дня на день гіршало, вона на очах чахла, а тим часом ми з нею працювали з ранку до ночі, діставали замовлення, шили, що дуже не подобалося Ганні Федорівні; вона все казала, що в неї не модний магазин у домі. Але треба було вдягатися, треба було на непередбачені витрати відкладати, треба було неодмінно свої гроші мати. Ми про всяк випадок збирали, мали надію, що можна буде з часом кудись переїхати. Але матінка останнє своє здоров'я втратила на роботі: вона з кожною дниною підупадала на силі. Хвороба, мов черв'як, видимо підточувала життя її й наближала до гробу. Я все бачила, все відчувала, все вистраждала; все це діялось перед очима в мене!