Жовтий пісок звихрився, у піску танцювало маленьке хитре бісеня, стрибало на тоненьких волохатих ніжках, чіплялося мене і спокушало, примружуючи кругле зелене око: то чому б тобі не спробувати залюднити отсю пустелю, приведи сюди двох дітей з папірусами, нехай спробують заховати свій скарб у піску,— побачимо, що з цього буде,— а оскільки люди нічого робити мовчки не годні, то мусять же і ці говорити,— так гарно буде, коли вони заговорять, бо ж твоя в тім воля, що вони вимовляють!
Я відчувала, що це святотатство, я не мала права торкатись того, чого не дописала Леся,— але спокуса була велика, надто велика — я не могла більше знести самотності і жовтизни пустелі, і того хитрого бісівського нашіптування, і я здалась, підкорилась, і змусила дітей опинитись у пустелі.
Дівчина. Спинімось тут. Сюди ніхто не ходить,
Така тут жовта пустка і мовчання. Хлопець. Гаразд. Хай буде так. Пісок сховає
скарби.
Дівчина. Премудрість у піску... Послухай, брате, А як сюди ніколи і ніхто не звідається
більше,
То вже помре премудрість? Й правда
вмре?
Не було ж краще батька рятувати, аніж
отеє?
Слова самі в собі — лише пісок і порох, Шемрання непотрібне й невагоме, Що сиплеться між пальців, нездатне
навіть
Додержатися форми певної. А батько... Хлопець. Мовчи. Коли прийшла сюди, навіщо
сумнів
Зламати має наш розважний вчинок? Ми зважили усе, і вибрали, й рішили — То й мусимо вчинити, як рішили. Дівчина. А що, як храм на цьому місці
забудують?
Тоді також ніхто не знайде й не зуміє... Хлопець. Тоді наш скарб на підмурівок піде
Новому храму. Й проголосять нашу
правду люди,
Котрі самі прийдуть до тої правди,—
Хіба одне життя людське
Не варте перемоги мислі? Дівчина. Ми батька не побачимо ніколи... Хлопець. Ти знову за своє! Гадаєш, що мені
Байдуже? Дівчина. Я вже мовчу".
Двоє дітей узялись до роботи. Пісок осувався й осувався, то була страшенно мозольна справа — викопати в піску сховок для папірусів, здалека виглядало, що вони бавляться просто, як звичайно бавляться діти, будуючи свої химерні, недовговічні замки на піску. Могло також здатися, що вони шукають і хочуть знайти воду в цій пустелі. Мале бісеня тихенько підсміювалось із їх зусиль, а в пустелі десь далеко родився вітер і здіймав угору лісок, пісок їв очі, різав повіки.
Дівчина. Послухай, а почім ти знаєш, Що ніби ті, в новому храмі,— То наші однодумці будуть, а не вороги? Скажи, звідкіль ти знаєш?
Хлопець. Спіши, сестричко. Поки прийдуть люди, Що з'являться на світі після нас, І вибудують храм у цім пустельнім
місці,—
Сюди і зараз можуть нагодитись
І нас побачить. Тоді марними стануть
Розмови про майбутнє, бо ми не
скінчимо
Свого завдання. Поспішися, сестро!
А все ж видно було, що його гризли сумніви, хоча він відкидав докази хитрого бісеняти, нібито марна його праця, хлопець відважно змагався із власними сумнівами, що їх уголос вимовляла наївна його сестра, бо не знала, що не слід піддаватися сумнівам, і вони закінчили роботу, і тоді хлопець упав на коліна і простер до сонця руки.
Хлопець. О Геліосе добрий і всевладний, Тобі, найкращому з усіх богів, Ми звірили велику таємницю І просимо ці скарби берегти Аж до часів прийдешніх і прекрасних...
Бісеня реготало на повну губу і, регочучи, ховалось у бистрому в'юнкому піщаному вихорі, металося пустелею, кепкуючи з мого безсилля, з того, що йому вдалося спокусити мене і змусити робити щось, чого я не вміла робити. Я розуміла, що нічим не могла озброїти дітей серед пустелі, розуміла свою мізерність, свою недосконалість, і брак мудрості розуміла, і все-таки я хотіла, аби ті двоє дітей не зосталися безсловесними, аби вони щось говорили, бо мені було так самотньо серед пісків, а те лукаве бісеня реготало з мого безсилля, аж поки місто не повернулося назад, принісши з собою важку, але таку звичайну й необхідну мені для існування суєту.
Він шукав її скрізь, навіть там, де її напевно не могло бути, де ніщо не в'язалося з її іменем, і зовсім не дивувався, що саме в таких випадках приходило прозріння, сказав би навіть — відкриття, але ж щодо себе треба мати відвагу вжити подібного окреслення.
...Космач палахкотів осіннім пожаром і вщерть наповнювався плачем трембіти — ховали стару жінку з гір, несли труну на руках аж із верхів, аби виконати предківський обряд,— тому й несли до кос-мацької церкви, бо нагорі своєї не мали; заводили плакальниці, як осінній вітер, і трембіти трембітали, мовби хто розвивав і розвивав сувій чорної матерії, тоді йому всі голоси мішалися з барвами, а барви набрали розмаїтого звучання, густими контрабасовими тонами громадилися сиві хмари над Космачем, тоненько, як сопілки, видзвонювали жовті й червонаві листочки на деревах, і чорні очі старого Дзвінчука також видавали якийсь звук, однак він не вмів той звук ні з чим порівняти.
— І відтоді всі кажуть, ніби Дзвінчуки забили Довбуша, а то неправда, я вам кажу, що неправда, а мені самому мій дід оповідав, що таки неправда.
— Як же неправда, коли якраз Дзвінчуки?
— Ні. То лиш на нашому обійсті, але не ми. Дзвінчуки не зрадили й не забили, він приходив по зброю, і об тім знали, а не до ніякої Дзвінчучки, то також байка, одне лиш правда — на нашому обійсті старому... Он тут стояла хата; а там потік і камінь — бачите, ось так геть усе й було, він тут проходив — і хтось стрілив, і тут він упав, але ми не зрадили. Самі собі подумайте — коли б ми зрадили... Хтось сказав — ніби так, я кажу — ні, чому ж ви тому комусь вірите, а мені не хочете?
Тепер художник знав: чорні зіниці Дзвінчука родили звук пострілу. Так ось як це виглядало. Дзвін-чуки не бажають залишатися навіки в людській пам'яті зрадниками й намагаються створити свою версію загибелі опришка. Дзвінчуки не бажають зватися зрадниками, і яка з легенд правдивіша, якій судилося жити довше (зрештою, можуть залишитися й обидві) — хто його відає? Одне лиш зовсім зрозуміло: людям важко нести на своїм імені пляму; нехай навіть її стирає й змиває праведне життя кількох наступних поколінь,— щось усе одно зостається, і ось чому старий Дзвінчук розповідає кожному свою версію загибелі Довбуша.
— Ви самі поміркуйте, та коли б ми зрадили, хіба росло б щось на цьому полі? Та нічого б у нас не виросло! На Юдиному полі зерно не проросте. Ото вже істинна правда, можете мені, старому повірити!