— Я вижду, щоб стріляти напевно, — була відповідь.
Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Біллове хропіння.
— Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати, — сказав він, будячи його снідати.
Білл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі.
— Слухай, Генрі, — лагідно дорікнув він, — ти нічого не забув?
Генрі уважно розглянувся й похитав головою. Білл показав йому порожній кухоль.
— Сьогодні ти не питимеш кави, — сказав Генрі.
— Невже вся збігла? — стурбовано запитав Білл.
— Ні, не збігла.
— Гадаєш, вона мені завадить?
— Ні, чого там.
Білл аж почервонів, заходячись гнівом.
— То, може, ти мені поясниш, у чому річ? — сказав він.
— Спенкер зник, — відказав Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Білл обернув голову і з місця полічив собак.
— Як це трапилось? — байдуже спитав він. Генрі знизав плечима.
— Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг зробити, це певно.
— Холерний собацюра, — повільно й спокійно промовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. — Не міг дістати свого ременя, так допався до Спенкерового.
— Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків. — Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці. — Бери каву, Білле.
Але той похитав головою.
— Та пий, — пропонував Генрі, взявши кавника. Білл відсунув кухля.
— Я не хочу бути патякалом. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, — і не питиму.
— А кава ж смачна, — спокушав Генрі.
Однак Білл був непохитний, їв свій сухий сніданок і присмачував його прокльонами на адресу Одновухого, що втнув такий вибрик.
— Сьогодні на ніч припну їх так, що не дістануть один одного, — сказав він, коли вони рушили в дорогу.
Пройшли вони ярдів сто, як раптом Генрі, бувши попереду, нагнувся й підняв якусь річ, що потрапила йому під плетену лижву. Було поночі, й він не міг її розгледіти, але навпомацки впізнав, що це таке, і жбурнув її назад. Вона вдарилась об санки, відскочила від них і впала просто Біллові на лижви.
— Може, це тобі придасться! — гукнув Генрі.
Білл аж ахнув. Оце все, що лишилося від Спенкера, — оцупок, до якого він був прив'язаний.
— Вони злигали його з усіма бебехами, — сказав він. — Ломака гола, як бубон. Навіть ременя з'їли з обох кінців. Я кажу тобі, Генрі, вони з біса голодні, і поки ми доїдемо, й до нас доберуться. Генрі зневажливо всміхнувся.
— Правда, за мною вовки то ще не ганялись, але бувало й гірше, і нічого — бачиш, живий. Щоб порішити такого, як я, синашу мій, якогось там десятка настирливих тварюк замало.
— Не знаю, не знаю, — пробурмотів зловісним тоном Білл.
— Ну, то потім дізнаєшся, як під'їжджатимемо до Мак-Геррі.
— Щось не дуже в це віриться, — затинався на своєму Білл.
— Просто ти під охляв, та й усе, — авторитетно заявив Генрі. — Хіни тобі треба. Ось тільки-но доберемось до Мак-Геррі, я тобі добренну порцію вгачу.
Білл пробурчав свою незгоду з таким діагнозом і змовк. День був, як і попередні. Розвиднілось о дев'ятій. О дванадцятій обрій на півдні порожевів од невидимого сонця, і почався холодний похмурий підвечірок, потім знов насунув смерк, а через три години його мала заступити ніч.
Коли сонце марно спробувало виглянути з-за обрію, Білл витяг із санок свою рушницю і сказав:
— Ти йди вперед, Генрі, а я піду гляну, що там твориться.
— Краще ти тримайся санок, — запротестував Генрі. — У тебе тільки три набої. А то хтозна, що може трапитись…
— А тепер хто скімлить? — спитав, тріумфуючи, Білл. Генрі не відповів нічого й поплентався сам далі, тільки весь час оглядався тривожно в сіру пустку, де зник його товариш. Через годину, йдучи навпростець, Білл наздогнав санки.
— Вони порозбігались і никають на всі боки, — сказав він. — Дичини шукають, але й від нас не відступаються. Вони, бач, певні, що ми їхніх зубів не уникнемо, і знають, що треба лиш трохи почекати. А тим часом нишпорять поблизу, щоб чим поживитись.
— Ти хочеш сказати, їм так здається, що ми від них не втечемо? — поправив Генрі з притиском.
Та Білл не слухав його.
— Я деяких бачив, — страшенно худющі. Гадаю, що їм уже кілька тижнів нічого не перепадало, крім Феті, Фрога й Спенкера, а їх така сила, що де там цього б вистачило! Схудли, що далі вже нікуди. Ребра — наче пральна дошка, а животи попідтягало до самого хребта. Кажу тобі, вони у відчаї. От-от почнуть казитися з голоду, і тоді лиш начувайся!
За кілька хвилин Генрі, що йшов тепер позад санок, тихенько свиснув застережливо. Білл оглянувся й спокійно зупинив собак. Зовсім на видноті, на самій дорозі, за поворотом, що його санки щойно проїхали, вихопилась кудлата звірина. Носом до сліду, вона бігла за ними легко й спритно. Коли санки спинились, вона й собі стала, витягла морду й пильно подивилась на них, тремтячими ніздрями внюхуючись у людський запах.
— Вовчиця, — сказав Білл.
Собаки полягали на сніг. Він обійшов їх і став біля санок поруч із товаришем. Обоє стежили за чудною твариною, що ось уже кілька днів женеться за ними і встигла погубити половину їхнього запрягу.
Виждавши трохи, звір підбіг на кілька футів уперед. Потім ще раз так само, і ще, аж опинився за яких сотню ярдів від санок. Коло ялин він знову пристав і, піднявши морду, носом і очима вивчав людей, що стежили за ним. Він дивився на них якимсь чудним сумним поглядом, мов той собака, тільки що й сліду собачої відданості не було в цьому погляді. Це був сум, породжений голодом, жорстоким, як вовчі ікла, і немилосердним, як самий мороз.
Звір був великий, як на вовка, і, хоч дуже худий, виразно показував на одного з найбільших представників своєї породи.
— Футів два з половиною зростом, — визначив Генрі, — й, либонь, не менше як п'ять футів до хвоста.
— Але яка дивна масть, — зауважив Білл. — Я зроду не бачив рудих вовків. Аж брунаста ніби.
Звісно, шерсть вовчиці не була брунаста. Справжня вовча шерсть. Власне, сіра навіть, але з легким рудуватим відтінком, який то з'являвся, то зникав, вводячи тим в оману. Звичайнісінька сіра шерсть нараз мінилася якимось дивним рудуватим кольором, якому важко й назву добрати.