— Будь обережний, Білле! — гукнув йому навздогін Генрі. — Не важ марно життям.
Він сів на санки й став чекати, що буде далі. Нічого іншого йому не лишалось. Білл незабаром зник з очей, але час від часу поміж кущів та ялин, що росли окремими купками, з'являвся і знову щезав Одновухий. Генрі зрозумів, що становище його безнадійне. Собака відчував усю небезпеку, але він мусив бігти по зовнішньому колу, а вовча зграя бігла по внутрішньому, коротшому. Годі було сподіватись, що Одновухий настільки випередив своїх переслідувачів, аби раніше за них перетяти їхнє коло й добігти до санок.
Різні лінії хутко зближувалися. Генрі знав, що десь отам на снігу, заслонені від нього деревами й кущами, от-от зійдуться зграя вовків, Одновухий і Білл. Трапилось це навіть раніше, ніж він сподівався. Пролунав постріл, за ним ще два, раз по раз, і Генрі зрозумів, що Білл уже вистріляв усі свої набої. Слідом за пострілами почулося страшенне скавуління та гарчання. Генрі розпізнав перелякане виття Одновухого і квиління чи не пораненого вовка. І все. Гарчання стихло. Квиління завмерло. Тиша знов огорнула безлюдний край.
Генрі довго сидів на санках. Йому не треба було йти побачити, що сталося. Він знав це так добре, неначе воно трапилось перед його очима. Тільки один раз він скочив на ноги й хутко витяг сокиру з санок, але потім знову сів і задумався, а останніх двоє собак, зовсім перелякані, тулилися до ніг його.
Нарешті він підвівся, немов побитий, і став запрягати собак. Потім перекинув мотуза собі через плече і разом з собаками потяг санки. Та пройшов він небагато. Тільки-но стало смеркати, він спинився на ніч і припас собі чимало хмизу; тоді нагодував собак, зварив вечеряти, поїв і постелився коло самого вогню.
Однак виспатись йому не судилося. Не встиг він і очей стулити, як вовки підійшли майже до самого вогнища. Тепер не треба було напружувати зору, щоб розгледіти їх. Вони оточили його й багаття тісним кільцем, і при світлі вогню він добре бачив, як вони лежали, сиділи, підповзали на животах, снувалися навколо. Деякі навіть спали. По-собачому згорнувшись на снігу клубками, вони втішалися сном, а він не смів тепер і очей стулити.
Увесь час Генрі підтримував яскравий вогонь, знаючи, що тільки цим він може врятувати своє тіло від іклів голодних вовків. Обидва собаки лежали біля нього. Вони жалібно скавучали й тулились до його тіла, шукаючи захисту, а коли якийсь вовк підходив дуже близько, починали розпачливо гарчати. Кільце тоді одразу зворушувалось, вовки схоплювались з місць, пориваючись нетерпляче вперед, і над усім підносилося їхнє завзяте виття й гарчання. Потім вони вляглися, і декотрі з них навіть засинали знову.
Але кільце стискалося щодалі тісніше. Потроху дюйм за дюймом, то там, то сям вовк підповзав дедалі ближче, доки вся зграя опинилася, може, на відстані одного стрибка від Генрі. Тоді він почав вихоплювати головешки з вогнища й кидати ними у звірів. Це викликало поспішний відступ, який супроводило люте виття і перелякане гарчання, коли добре кинута головешка влучала й обпікала занадто зухвалого хижака.
На ранок Генрі був знесилений і змарнілий, очі його позападали від безсоння. Ще потемки він зварив собі снідати, а о дев'ятій годині, коли розвиднілося й вовча зграя відійшла, взявся до роботи, яку обміркував за цю довгу ніч. Він зрубав кілька молодих ялин і, прив'язавши їх навхрест до стовбурів великих дерев, зробив щось наче поміст. Потому, перекинувши через нього мотузки від санок, за допомогою собак підняв і поставив там зверху труну.
— Вони з'їли Білла, може, з'їдять і мене, але вас, добродію, вони не дістануть, — сказав він, звертаючись до мерця, похованого на деревах.
Упоравшись із цим, Генрі рушив у дорогу. Порожні санки легко мчали за собаками, що гнали чимдуж, як і людина, добре розуміючи, що порятунок їхній — якнайшвидше дістатися форту Мак-Геррі. Вовки вже зовсім осміліли і бігли спокійною риссю за санками й поруч, повисолоплювавши червоні язики та поводячи худющими боками. Вони були страшенно худі — самі кістки й шкура, та м'язи повипинались мотуззям, аж Генрі дивувавсь, як вони ще тримаються на ногах і в сніг не падають.
Він не зважувався йти до смерку. Опівдні сонце не тільки зігріло південну частину неба, але показало з-за обрію свій блідий, золотистий окраєць. Генрі видалося це доброю прикметою. Дні вже довшали, сонце поверталося. Не встигли ще згаснути його радісні промені, як Генрі вже отаборився. Лишилося ще кілька годин сірого денного світла й похмурих сутінків, і він використав цей час, щоб припасти якнайбільше хмизу та гілля.
Разом з ніччю прийшов жах. Одне, що голодні вовки позухвалішали, а друге, що Генрі цілу ніч не спав. Попри всі зусилля волі, долав його сон, і він так і дрімав, присівши біля вогнища з сокирою між колін і укривалом на плечах, а обабіч щільно тулилися до нього собаки.
Серед ночі він прокинувся і побачив перед собою, на відстані яких дванадцяти футів, великого сірого вовка, одного з найбільших у зграї. Генрі налічив добрих два десятки вовків, що пожадливо зиркали на нього або спокійно спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, що зібрались довкола накритого столу і чекають тільки дозволу, щоб допастися до їжі. І ця їжа був саме він. Він роздумував, коли та як цей бенкет почнеться.
Підкидаючи у вогонь хмизу, він напрочуд ясно відчув, яке дороге йому власне тіло. Він спостерігав дію своїх м'язів і допитливо розглядав дивний механізм пальців. При світлі вогнища він кілька разів поволі згинав їх по одному й усі разом, потім широко розчепірював і робив такий рух, ніби хапав щось. Він придивлявся до нігтів, натискував ними то дужче, то злегка на пучки пальців — і стежив за своїми відчуттями. Усе це захопило Генрі, й він нараз пройнявся любов'ю до свого ніжного тіла, що працювало так чудово, так легко й досконало. Він з острахом глянув на тісне кільце вовків, які сиділи вичікуючи, і його, мов грім, вразила думка, що це прегарне тіло його, ця жива плоть — лише м'ясо, майбутня здобич для хижаків, які розшматують і роздеруть його своїми голодними іклами, і воно буде їм просто підживком, так само як м'ясо оленів та кролів було не раз йому підживком.