— Слухайте, Настенько, я піду завтра: до нього від вашого імені.
— Ну!
— Я спитаю його про все, розповім йому все.
— Ну, ну!
— Ви напишіть листа. Не кажіть ні, Настенько, не кажіть ні! Я змушу його шанувати ваш учинок, він про все дізнається* і якщо...
— Ні, друже мій, ні,— перебила вона.— Годі! Більше ні слова, ні єдиного слова від мене, ні рядка — годі! Я його не знаю, я не кохаю його більше, я його за... буду...
Вона не доказала.
— Заспокойтеся, заспокойтеся! Сядьте тут, Настенько,— сказав я, саджаючи її на лавку.
— Та я спокійна. Годі вам! Це так! Це сльози, це просохне! Що ви гадаєте, що я занапащу себе, що я втоплюся?..
Серце моє було повне; я хотів був заговорити, але не міг.
— Слухайте! — вела вона далі, взявши мене за руку.— Скажіть: ви б не так зробили? Ви б не кинули тієї, їдо сама до вас прийшла, ви б не кинули їй в очі безсоромного глуму з її слабкого, дурного серця? Ви б поберегли її? Ви б уявили собі, що вона була сама, що вона не вміла доглянути за собою, що( вона не вміла вберегти себе від кохання до вас, що вона не винна, що вона, врешті, не винна... що вона нічого не вдіяла!.. О боже мій, боже мій...
— Настенько! — закричав я, нарешті, неспроможний перебороти своє хвилювання.— Настенько! Ви краєте мені душу! Ви раните серце моє, ви вбиваєте мене, Настенько! Я не можу мовчати! Я мушу, зрештою, говорити, висловити, що накипіло в мене тут у серці...
Кажучи це, я підвівся з лавки. Вона взяла мене —за руку і з подивом дивилася на мене.
— Що з вами? — промовила вона, нарешті.
— Слухайте! — сказав я рішуче.— Слухайте мене, Настенько! Що я тепер казатиму, все нісенітниця, все нездійсненне, все дурне! Я знаю, що цього ніколи не може бути, але не можу ж я мовчати. Ім'ям того, що вам тепер завдає страждань, заздалегідь благаю вас, простіть мене!..
— Ну, що, що? — питала вона, переставши плакати й пильно дивлячись на мене, тоді як чудна цікавість блищала в її здивованих оченятах.— Що з вами?
— Це химерно, але я люблю вас, Настенько! Ось що! Ну, тепер усе сказано! — промовив я, махнувши рукою.— Тепер ви побачите, чи можете так говорити до мене, як допіру говорили, чи можете ви, врешті, слухати те, що я вам казатиму...
— Ну, що ж, що ж? — перебила Настенька.— Що ж з • цього? Ну, я давно знала, що ви мене любите, та тільки мені все здавалося, що ви мене так, просто, як-небудь любите... Ой боже мій, боже мій!
— Спочатку було просто, Настенько, а тепер, тепер... я так само, як ви, коли ви прийшли тоді до нього з вашим вузликом. Гірше, ніж як ви, Настенько, бо він тоді нікого не кохав, а ви кохаєте.
— Що це ви мені кажете! Я, врешті, вас зовсім не розумію. Але слухайте, навіщо ж це, тобто не навіщо, а чому ж це ви так, і так раптом... Боже! Я кажу дурниці! Але ви...
І Настенька зовсім зніяковіла. Щоки її спалахнули; вона опустила очі.
— Що ж діяти, Настенько, що ж мені діяти! Я винен, я зловжив.., Але ж ні, ні, не винен я, Настенько; я це чую, відчуваю, бо моє серце мені каже, що я правий, бо я нічим не можу вас скривдити, нічим образити! Я був друг вам: ну, ось я й тепер друг; я нічого не зраджував. Ось у мене тепер сльози течуть, Настенько. Нехай вони течуть, нехай течуть — вони нікому не заважають. Вони висхнуть, Настенько...
— Та сядьте ж, сядьте,— мовила вона, саджаючи мене на лавку,— ох, боже мій!
— Ні! Я не сяду, Настенько; я вже більше не можу бут^и тут, ви вже мене більше не можете бачити; я все скажу й піду. Я тільки хочу сказати, що ви ніколи б не знали, що я вас люблю. Я б зберіг свою таємницю. Я б не став мучити вас тепер, цієї хвилини, моїм егоїзмом. Ні! Але я не міг тепер витерпіти; ви самі заговорили про це, ви винні, ви в усьому винні, а я не винен. Ви не можете прогнати мене від себе...
— Та ні ж, ні, я не відганяю вас, ні! — казала На-стенька, ховаючи, як тільки могла, своє збентеження, бідненька.
' — Ви мене не женете? Ні! А я сам був хотів тікати від вас. Я й піду, тільки я все скажу спершу, бо коли ви тут говорили, я не міг усидіти, коли ви тут плакали, коли ви мучилися тому, ну тому (я вже назву це, Настенько), тому, що вас відкидають, тому, що відштовхнули ваше кохання, я відчув, що в моєму серці стільки любові для вас, Настенько, стільки любові!.. І мені стало так гірко, що я не можу допомогти вам цією любов'ю... що серце розірвалося, і я, я — не міг мовчати, я мусив говорити, Настенько, я повинен був говорити!..
— Так, так! Говоріть мені, говоріть до мене так! — сказала Настенька з незбагненним рухом.— Вам, може, дивно, що я з вами так говорю, але... говоріть! Я вам потім скажу! Я вам усе розкажу!
— Вам шкода мене, Настенько; вам просто шкода мене, друзятко моє! Що вже пропало, те пропало! Що вже сказано, того не вернеш! Правда? Ну, то ви тепер знаєте все. Ну, ось це відправна точка. Ну, гаразд! Тепер усе це дуже добре; тільки послухайте. Коли ви сиділи й плакали, я сам собі думав (ох, дайте мені сказати, що я думав!), я думав, що (ну, вже цього, звичайно, не може бути, Настенько), я думав, що ви., я думав, що ви якось там... ну, якимсь зовсім стороннім побитом, більш уже його не кохаєте. Тоді — я це й учора й позавчора вже думав, Настенько,— тоді я зробив би так, я неодмінно зробив би так, що ви б мене полюбили: ви ж бо сказали, ви ж самі казали, Настенько, що ви мене майже зовсім уже полюбили. Ну, що ж далі? Ну ось сливе й усе, що я хотів сказати; лишається; додати тільки, що було б тоді, коли б ви мене полюбили, тільки це, та й годі! Слухайте ж, друже мій,— бо все-таки ви друг мій,— я, звісно, людина проста, бідна, така незначна, тільки не в тому річ (я все якось не про те кажу, це від збентеження, Настенько), а тільки я б вас так любив, так любив, що коли б ви ще кохали його та й далі кохали того, котрого я не знаю, то все-таки не помітили б, що моя любов якось там для вас важка.-Ви б тільки чули, ви б тільки почували кожну мить, що біля вас б'ється вдячне, вдячне серце, гаряче серце, котре за вас... Ох, Настенько, Настенько! Що ви зо мною зробили!..
— Не плачте ж, я не хочу, щоб ви плакали,— мовила Настенька, хутко підводячись з лавки,— ходімо, встаньте, ходімо зо мною, не плачте ж, не плачте,— казала вона, утираючи мої сльози своєю хусткою,— ну, ходімо тепер; я вам, може, скажу щось... Та вже коли тепер він покинув мене, коли він забув мене, хоч я ще й кохаю його (не хочу вас обманювати)... але, слухайте, відповідайте мені. Коли б я, наприклад, вас покохала, тобто коли б я тільки... Ох, друже мій, друже мій! Як подумаю я, як подумаю, що я вас ображала тоді, що сміялася з вашого кохання, коли хвалила вас за те, що ви не закохались!.. О боже! Та як же я цього не передбачила, як я не передбачила, як я була така дурна, але... ну, ну, я зважилась, я все скажу...