— У.вас такий затишний і симпатичний кабінет, професоре, що аж хочеться тут творити і творити, — озвався Джо, обводячи поглядом стіни. — А хлопчик-робот взагалі чудесний. Я вам заздрю, професоре. І де ви дістали такого милого дзвінкоголосого робота?
— Якщо бажаєте, дам адресу фірми: на ваше замовлення виготовлять точнісінько такого.
— Дякую, професоре, я неодмінно скористаюся вашою люб’язністю.
Відсунулася стіна з полицями та сувенірами, і до кабінету зайшов маленький робот, несучи поперед себе тацю, на якій стояли три чашечки, кавник і плеската пляшка коньяку.
— А ось і я, кеп! — дзвінко вигукнув робот-хлопчик.
— Ах ти ж пустунчику мій! — ласкаво, майже з батьківськими інтонаціями у голосі вигукнув ван Гофф.
— Карл ван Гофф захотів кави з коньяком, я й приніс йому каву з коньяком, — дзвінко, по-дитячому вигукнув робот. — Ах, який радий буде професор Карл ван Гофф, п’ючи каву з коньяком!
Професор посміхнувся.
— Мій Хлопчик трохи балакучий і любить потеревенити, але то нічого. Принаймні з ним ніколи не нудно.
Робот поставив усе принесене на столик, розлив у чашки ароматну каву, хлюпнув коньяку в кожну чашку і, наче офіціант, застиг за спиною у свого господаря.
— Дякую, Хлопчику. — Професор узяв чашку, запрошуючи гостей:-Сміливіше, джентльмени. Кава і коньяк — пречудові! — Помітивши, що Джо поглядає на робота, пояснив: — Він завжди стоїть за моєю спиною. Хлопчик дуже любить мене і готовий виконати будь-які мої забаганки... Чи не так, Хлопчику?
— О, так, так! Я дуже люблю професора Карла ван Гоффа і виконую будь-які його забаганки, — трохи аж придуркувато вигукнув маленький робот. — Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа! Він найкращий у світі професор!
Господар, показуючи штучні зуби, широко посміхнувся, явно задоволений базіканням робота.
— Якщо мене науковий світ не дуже визнає, то хоч робот вважає найкращим у світі професором. — І ван Гофф повернувся до Хлопчика: — А ти ким станеш, як виростеш, мій юний друже?
— Тільки професором! — ставши струнко, вигукнув маленький робот. — Я буду таким професором, як Карл ван Гофф!
Джо потягнувся рукою до мочки свого вуха — певно, йому вже почало набридати просторікування робота. Кларнес схилився над чашкою. Джо мовчав.
— Взагалі, я захоплений вами, — п’ючи каву, ліниво цідив господар. — Знайти викрадений годинник у такому місті, як наше?! І так швидко! Аж не віриться, джентльмени... — Професор вже відверто насмішкувато дивився на детективів. — І коли я зможу оглянути годинник? Все ж цікаво. Такий винахід!
— Хоч зараз. —Джо допив каву і відсунув від себе чашку. — Ні, ні, досить, — відповів він, побачивши, що рука професора потяглася до кавника. — До речі, де у вас спальня?
Професор похлинувся кавою, закашлявся.
— Даруйте, — акуратно витер хусткою губи. — А чому вас цікавить моя спальня? Вона у мене засекречена, — кивнув на стіну, — там...
— А тому й цікавить, що там... — Детектив повільно тягнув слова, пильно спостерігаючи за виразом обличчя професора, — там у вас, як я гадаю... Ні, я переконаний, що саме там і стоїть зараз годинник з привидом. Так, так, той, що цієї ночі був викрадений з вілли "Двох щасливців". Чи не так, професоре?
Професор допив каву, акуратно витер губи, кинув паперову хустку роботу (той, спіймавши її на льоту, засунув собі кудись у щілину, що слугувала йому, певно, за кишеню) і досить спокійно сказав:
— О так, ви правду кажете, приватний детективе. Годинник з привидом і справді у мене в спальні. То й що? А може, я купив його в Майкла Джексона?
— І для цього ви вбили нашого агента?
— Агента я не вбивав.
— Я знаю, професоре. Убивців ви найняли. Вони вам і притарабанили сюди годинник з вілли "Двох щасливців".
Джо хотів було встати, але професор раптом застеріг:
— Прошу залишатися на своїх місцях!
І швидко, як на свої роки, відскочив убік. Детективи опинилися перед маленьким роботом. .
— Хлопчику! — крикнув професор. — Ці люди геть нечемні, вони ображають твого любого професора. Поклопочися про їхнє виховання!
Маленький робот блискавично викинув уперед руку, в його металевій долоні утворився круглий чорний отвір.
— Не рухатись! — застеріг він уже не хлоп’ячим і зовсім не дзвінким голосом. — Один рух, і ви будете знищені, нечемні джентльмени! Цю віллу без дозволу професора ван Гоффа ніхто не може покинути живим.
— Ах, яке миле симпатичне хлоп’я, дещо аж придуркувате на вигляд, але який у нього металевий голос! — насмішкувато мовив Джо і непомітно опустив руку до своєї кишені.
Тієї ж миті з руки робота сяйнула голуба блискавка і пронеслася всього за дюйм від правого вуха детектива.
— Це перше і останнє застереження! — прогудів робот.
— Раджу вам не ворушитися, джентльмени, — буркнув професор, походжаючи кабінетом. — І ще раджу виконувати всі команди Хлопчика. Він жартувати не любить, і тим паче не любить неслухняних людей. Один мій знак — і з вас лишиться купа попелу. Прекрасного, поживного попелу — добрива для моїх квітів. — І до робота: — Правда ж, Хлопчику, ти дуже-дуже любиш професора Карла ван Гоффа?
— О, я дуже-дуже люблю професора Карла ван Гоффа, — вигукнув маленький робот. — Я теж, як виросту, стану таким самим професором.
— Ми не сумніваємось, — сказав йому Кларнес і повернувся до професора. — А вам раджу облишити вибрики, професоре ван Гофф з двома "ф" наприкінці прізвища. Передавач, який Джо прикріпив під днищем годинника, вже півдоби надсилає сигнали, що реєструються головним комп’ютером Кримінальної служби. Крім того, я викликав агентів, вони ось-ось прибудуть сюди.
Якусь мить професор думав, потім провів рукою по обличчю, й воно зробилося сірим і старим.
— Вийди звідси, Хлопчику, — глухо мовив до робота. — Я думаю, що ти вже перевиховав неввічливих джентльменів, і я домовлюся з ними без твоєї допомоги.
Опустивши руку, маленький робот бігцем подався до стіни, що розійшлася перед ним, і зник за нею, а в кабінеті все ще лунав його дзвінкий хлоп’ячий голос:
— Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа!
— Ще кави?
— Вдячні за гостинність, — буркнув Джо.
— Як хочете. — Ван Гофф хлюпнув собі в чашку коньяку і одним духом випив його. — Скільки? — запитав він швидко, не дивлячись на детективів.