— Взагалі, у даній ситуації повинен запитувати я, — усміхнувся Джо. — Та гаразд, відповім. Вашу покійну сестру Дженні Стівенс я знаю тільки з фотографії. Не так давно цікавився справою, яка згодом називалася "Привид на віллі "Двох щасливців".
Дівчина відступила від нього на крок.
— То ви... Джордж Лі? (Джо кивнув). Так ось кого я хотіла пограбувати?.. — Вона нервово засміялась.
— Послухайте, ви справді... ну, реально існуєте чи просто примарились мені в новорічну ніч?
— На жаль, я справді існую.
— Чому це — на жаль?
— Життя таке, що радіти не доводиться. Втім, як би я хотіла, щоб наша зустріч з вами виявилася сном. Але... я справді завітала до вас із пістолетом, і ви можете подзвонити в поліцію.
— Не будемо їй псувати новорічну ніч. Тим більше, що це і без нас є кому робити.
— То ви детектив Джордж Лі? Той Лі...
— Той...
Вона різко звела голову, хитнула нею, відкидаючи за спину світле хвилясте волосся.
— Хай я наївна, від безвиході взялася за пістолет, а ви... Досвідчений детектив, і раптом теж... схопилися за пістолет. Я думала, що ви й справді маніяк, як про вас тоді писали газети. А сьогодні переконалася, що ви при своєму розумі.
— Принаймні намагаюся ним користуватися.
— Навіщо ви тоді таке вчинили? — вже гнівно запитала вона. — Привид — то було майже живе, рельєфне зображення моєї сестри, нещасної Дженні. Єдина пам’ять про неї, а ви...
Джо мовчав.
— Не знаєте, що говорити?
— Знаю. Але мене дивує різка переміна у вашій поведінці. Виявляється, ви навіть можете допитувати. Ще мить — і ви почнете вдаватися до моралі. Тим більше, що ви прийшли сюди, здається, не з біблією в руках.
— Коли вже я познайомилась із вами, то хочу все знати до кінця. Отже, навіщо ви стріляли у привид? Ви вдруге вбили Дженні.
— Емоції...
— Можливо. Але ви знищили винахід Едгара Стівенса.
— А хто, крім мене та вас, знає, що то — винахід якогось там Едгара Стівенса? (Дженні мовчала). Ось так... Але попри все я картаю себе, що тоді так вчинив, Хоча й не міг інакше.
Дженні зло примружила очі, що враз потемніли.
— Ви... закохалися в зображення моєї покійної сестри?
— Не знаю, — Джо усміхнувся. — Можливо. А можливо, й ні. Адже вона була для мене, як мрія. Мрія про нездійсненне щастя.
— Мабуть, ви маєте рацію, — вже трохи заспокоїлась гостя. — Покійна Дженні і справді була, як мрія про щастя. Але ви так і не відповіли на моє запитання: чому ви стріляли в годинник?
— Не міг. Зрозумійте мене, не міг стерпіти, що її зображення перетворили в цирк. Балаган. Коли демонструвалося її зображення, з публіки кричали... А втім, мені ні до чого повторювати ті непристойності... Але й це ще не все. Мій друг, якому я найбільше вірив, вирішив розбагатіти на винаході Едгара Стівенса. Він і продав годинник циркачам. І довести, що так званий привид — то винахід інженера Стівенса, було вже неможливо. Цей винахід привласнили інші й викачували з нього гроші. Годували ним пересичену і вульгарну публіку. І тоді я вирішив: якщо винахід украли у Едгара Стівенса, якщо така несправедливість, то хай краще він не належить нікому. І у відчаї вхопився за пістолет...
— Ви гадаєте, що це — вихід?
— Це глухий кут. Але вчиненого вже не виправиш, тепер сам розумію, що вчинив дурість, що треба було боротися іншими методами. — Помовчав. — А тепер у мене до вас одне запитання. Чому у вас однакове ім’я з вашою сестрою?
— Мій тато дуже любив мою маму. — Дівчина вперше усміхнулась, і світлі очі її засяяли, як дві чисті росинки, коли після дощу вигляне сонце. — Як народяться дочки, казав він, то хай усі будуть зватися на честь мами... А мама тата дуже любила і казала: як будуть хлопчики, то будуть зватися всі на честь тата... Але хлопцям не судилося з’явитися, народжувалися дівчата. Нас з’явилося на світ двоє, і обох тато в честь мами назвав Дженні: Дженні велика і Дженні маленька. Так мене в домі і звали: маленька...
— А де зараз ваші батьки?
— На тім світі.
— Вибачте, не знав. Що з ними скоїлось?
— Загинули в авіакатастрофі. Зненацька. Вони кудись собі летіли нашим стареньким птахольотом, а поліція саме переслідувала гангстерів. Ті відстрелювались і вцілили в птахоліт мого тата... Ми, Дженні, залишилися удвох.
— Пробачте, а де ви мешкаєте?
— Неподалік од вас, у сусідній віллі наймаю кімнату.
— Дивно. І чому я вас раніше ніколи не зустрічав?
— Не знаю. — Вона всміхнулась, уважно його розглядаючи. — А знаєте, — раптом вигукнула вона дзвінко і весело, — я, здається, десь вас бачила. Ви бігаєте вранці?
— Раніше траплялося...
— От я раз і бачила вас, як ви бігли. Ще й подумала: щасливий чоловік, коли бігає... Певно, життєрадісний, збирається довго жити. Бо з відчаю чи горя вранці бігати не будеш.
— Я радий, що ми все ж таки познайомились.
— Але яким способом? — вона спалахнула. — Скажіть, тільки чесно. Я видалась вам... ну, смішною? З пістолетом?
— Спершу ні.
— Спасибі й на тім. Повірте, Джордже, тільки у відчаї, з безвиході зважилась я на таке. Тому не судіть бідну дівчину надто суворо.
— Оскільки я сам засуджений, то не маю ніякого морального права судити ще й бідну дівчину.
— Вам весело, а мені не до сміху! — Вона притулила руки до лиця, що враз запашіло, а коли опустила їх через мить, то лице вже було білим. — Послухайте! — раптом сердито вигукнула вона. — Чому ви дивитесь на мене так насмішкувато? Можете ви хоч кілька секунд побути серйозним? Я хочу... я вимагаю, щоб ви мене вислухали без іронії та шпильок.
— Я — сама серйозність найвищого гатунку.
— У ваших очах спалахують веселі іскорки! — вигукнула вона. — Негайно їх погасіть!
— Я просто вижену їх звідти! — засміявся Джо, і вона, не втримавшись, і собі всміхнулась. Але через мить обоє були серйозні.
— Слухайте. Просто слухайте, а мені від того стане хоч трохи легше. — Вона замислилась, щось пригадуючи. — Хоча що розказувати? У моїй розповіді не буде нічого нового. Спершу мені поталанило: після закінчення інституту я дивом влаштувалась на роботу. Працювала редактором у фірмі, яка рекламувала все: від авторучок до автомобілів, від сосисок до сосок. Працювати було нелегко. Щоб у рекламний проспект потрапив бодай один рядок, доводилося списувати десятки сторінок. Варіанти, варіанти, варіанти. Сотні і сотні варіантів одного рядка реклами. Іноді голова тріщала і ручка випадала з рук. Адже треба було придумати такий текст, стислий, оригінальний, здебільшого парадоксальний, щоб, прочитавши його, людина купила ту річ, яку ми рекламуємо, і щоб нам сипались від фірм замовлення на рекламу їхніх товарів. А змусити нашого обивателя розлучитися з грошовою купюрою не так і легко. Всі складають зелені банкноти на чорні дні. Одна я була безтурботна і не думала про чорний день. Гадала, що робота буде завжди. І тому спокійно одержувала щомісяця долари, наймала собі житло і поза офісом була вільною пташкою. Та рік тому, після чергової реорганізації фірми, з’явилися роботи. Ви знаєте, які чудеса творять роботи, вони скоро взагалі замінять людей на планеті Земля. І ми отримали сині конверти з традиційним у таких випадках текстом: "У зв’язку з реорганізацією наше агентство, на жаль, більше не потребує ваших послуг..." Роботи-інтелектуали за одну секунду можуть дати десятки тисяч варіантів рекламного тексту — нам, людям, з ними годі й змагатися... Ось так я позбулась роботи. Не просто роботи — єдиного шансу жити. Не знала, де подітися від пекучого сорому. Так, так, я відчувала, та й зараз іще відчуваю сором, що я — молода, здорова, не дурна і на вигляд ніби нічого — без діла. Наче я заражена негарною хворобою. Парія. Прокажена. Такою я себе відчувала. Сусідам, звісно, не говорила, що мене викинули за ворота, щодня йшла з дому, і всі гадали, що міс Ленгдон іде на службу. А я оббивала пороги різних фірм. Тричі мене посилали в кабінет відбору та найму, де мені задавали найрізноманітніші питання, підсовували тексти, проводили навіть графологічну експертизу, одне слово, вивчали мої "об’єктивні дані" та мій КІ — коефіцієнт інтелігентності. І раз навіть взяли мене на роботу. І думаєте — куди? У групу, точніше, в збіговисько клакерів. Ви знаєте, що таке клакери? Це підставні особи, яких наймають за мізерну плату в театр чи естраду або для створення штучного успіху (їх розсаджують поміж глядачами), або щоб провалити якогось виконавця чи й цілий спектакль... Нам платили мізерію, але все ж якось можна було існувати. Та я не змогла. Це була підла робота підлого суспільства. Так я про це заявила, і мені сказали: твоє критиканство — ось що заважає тобі знайти роботу. І мене перевели в спеціальну групу, де таких, як я, невдоволених суспільством, зібрали чимало. Спершу ми нічого такого не підозрювали, бо нас запевняли, що хочуть нам допомогти влаштуватися на роботу. Лише згодом ми збагнули, що над нами проводиться жахливий експеримент і проводять його люди з поліції. До того експерименту входив гіпноз, спеціальні ліки, що руйнують людську психіку й особистість, та інші допоміжні заходи — нас піддали програмі індокринації, яка мала на меті переконати (з допомогою спеціальних химікаліїв та гіпнозу) в тому, що критика нашого в цілому здорового і зразкового суспільства є такою ж загрозою для всіх нас, як рак для організму. Нас переконували, що ми "забруднені і заражені" цим "раком". Тільки тоді я збагнула, що це психопрограма, що поліційні чини вбачають у ній один із видів зброї для боротьби із соціальним протестом, відхиленням від поглядів, нав’язаних офіційною пропагандою. А тому нам під гіпнозом прищеплювали "правильні ідеї", щоб вибити з наших голів "дурощі". Я ледве вирвалась із того кабінету відбору і звідтоді на пошуки роботи махнула рукою. Та й у моєму досьє в поліції зафіксовано, що я заражена "раком критиканства нашого суспільства". А з такими даними роботу не знайдеш. Незначні мої заощадження швидко танули, я була у відчаї, розуміючи, що це все. Кінець. А тут і застереження отримала: якщо не заплачу за квартиру, то з першого січня наступного року буду примусово виселена... Я гарячково перебирала всі відомі мені способи роздобути грошей і нічого не могла придумати реального. Ще день-два, і мене викинуть на вулицю. Ось тоді я й пригадала...