Але ось його очі надибали Василя, що сидів коло груби на лавці скулений, мовби вижидав якогось важкого удару, що туй-туй спаде згори на його плечі. Він дивився в один чорний сук на помості і поволі пакав люльку на короткім цибусі.
— Василю, Василю! А ходіть-но сюда! — закликав Шміло.
Василь, почувши жидів голос, устав поволі і підійшов ід шинквасові.
— Ню, цього ви так сидите, цьому си ні казєте сьо дати? Вип'єте погцію?
— Та-та! — відказав Василь, здвигнувши плечима. Жид налляв порцію сивухи, а він випив душком.
— Ни, ходіть сюда, сідайте коло мене; цього будете самі сидіти під пєцом? Мозє, сцє погційку?
І, не ждучи відповіді, Шміло налляв і подав Василеві. То повторилося кілька раз, доки Шміло не був переконаний, що тепер мож з Василем бесідувати про "гешефт ".
— Слухайте, Василю, сцьось я вам хотів казати, — зачав жид півголосом, що губився в загальнім гаморі.
Василь спер голову на локоть і німо почав ся вдивлювати в порожню порцію. Шміло наповнив її, а Василь, мов бездушна машина, підніс до уст.
— Видите, я вам хотів сказати, сцьо хто знає, як, сцьо й куди, а мозє би длі вас було ліпсє, якби ви пгодали мені половину свого ггунту. До цього вам єго тепег, коли ні маєте го з ким обгабляти? А я вам ггосі дам, тілько, сцьо будете мали, поки віку васього. Ну, сцьо, будем могогиць пити?
Шміло за тим словом узяв Василя за плече і потеліпав ним добре, немов хотів його збудити спросоння. І справді, бог знає, чи Василь чув жидову бесіду; доперва слово грунт вразило його притуплену пам'ять і збудило в нім якусь темну, непевну і неозначену тривогу. Він позирнувся на жида, немовби його перший раз бачив, і, судорожно захитавши головою, проговорив:
— Ні, ні! Того не буде! Не хочу, чуєш? Не хочу!
Так не раз, буває, дитина мала упреться, сама не знає чому: не хочу того та й не хочу! А чого не хоче і чому не хоче — і питати дарма.
— Ню, як собі схоцєте, я вас ні силую! Пго мене, най вам пустков лезьить, а сцьо мені до того? — відговорювався хитрий жидюга, наливаючи Василеві ще одну чарку. В його голові вже уложився другий план, безпечніший і певніший, як приголомшена Василева пам'ять. Але в тій хвилі, коли ладився ще щось заговорити до Василя, піднявся за тим столом, де сиділи ріпники, такий галас та гвалт, що жид мов на пружинах підскочив і побіг тихомирити крик.
— Сцьо ту таке? Сцьо ту таке? — роздався його пискливий голос серед загального оглушуючого гомону. Ріпникам уже зачинало "підступати до голови". Вони повставали з лавок, почали розмахувати руками та говорити голосно, жарти і притинки викликували спори, і власне туй-туй було до бійки, коли жид вмішався, розборонюючи напівп'яних парубків.
— Ню, сцьо ви гобите? Дайте спокій, ци ні мозєте забавлятися спокійно, як бог пгиказав? Посцьо вам битися та волосатися?
— А ти, жидівська мордо, чого межи нас пхаєшся? — гукнуло йому в одвіт кілька грубих голосів. Шміло зачав говорити далі, тоті гудіти ще дужче, далі й п'ястуки загримали о стіл, ба й фляшки задзеленькотіли о підлогу. Гамір зчинився несказанний, жид ніби кричав і репетував, що це "гозбій", але в душі сміявся і тішився з того, знаючи, що тепер видре від п'яних все, що мають.
А Василь під час того галасу та грукоту сперся на брудний стіл головою і заснув твердо, мов дитина.
XIV
Поволі, одностайно волоклися дні в Бориславі. Спокійний лад селянського життя замутився. Грюкання, стукоти, крики, свари та співи не вгавали як день, так ніч. Поля не зеленілися широкими ланами, як уперед, хвилюючи та шелестячи від теплого вітру. А на місце свіжої, пахучої зелені повстало щораз більше горбків сірої ілястої глини, мов величезних кертичин, під котрими в темній задушній глибіні за кварту горівки працювали цілими днями парубки та чоловіки, обмащені, заталапані, утепенені, працювали гірко, видобуваючи незліченні скарби своїм гнобителям-жидам.
Минуло літо, минули жнива, та небагато обжиночних пісень розлягалося по Бориславі. За горбами, в Тустановичах, Попелях та других сусідніх селах, стояло по полю полукіпків, що звізд на небі, а на бориславських частках лиш де-де кладенички видніються. Уже другий рік — кара від господа, та й годі!
Василеве поле засівав Шміло, бо Василь до ні до чого й не турався. Але хитрий жидюга заходив його, мов дитину, пантрував, годував а поїв, поїв що міг, та пильно вважав, щоби Василь як мож менше виходив у село. Та й Василь, правду сказати, не дуже квапився, бо до кого ж мав удатися? В селі усі його цуралися, хоть багато було нічим не ліпших від нього.
Десь коло покрови се діялось. Василь сидів під грубою, чогось засумований. Правда, його лице не виражало ніякого смутку, бо воно взагалі нічого не виражало; але його уста говорили мов крізь сон: "Михайлику мій, синочку любий, де ти? Чому ти до мене не навідаєшся? Ади, мене ту кривдять, виганяють із хати, ганьблять, а я прецінь газда, багач на все село! Видиш, синочку, видиш!"
Страшно дивитися на чоловіка, у котрого за розстроєм організму пішли в розклад усі духові сили. Страшно слухати, як такий нещасливий в якім-небудь зрушінню без свідома товкує свої вражіння словами, з котрих сам не може собі здати справи, а котрі прецінь не що друге, як відголоски всіх найсильніших вражень його попереднього життя, котрі який-будь слід лишили в його пам'яті. Слова ллються із уст, але по очах говорячого видно, що його дух, його увага занята зовсім чимось другим, непевним, невловимим. І мимоволі насунеться гадка, що се говорить не той чоловік, що перед нами, а що се з нього говорить щось друге, чуже, незнане досі, якась друга душа.
Але Василеві слова мали зв'язь з дійсним життям. Від якогось часу Шміло, видимо, осягнувши свій план, замітно охолоднів зглядом нього, почав обходитися з ним, як з слугою, далі-далі, як з непотрібним, що дармо в хаті валяється. Василь-бідолаха довго не запримічав нічого. Для нього все було добре, коли тільки була йому порція-друга горівки та лавка під грубою для нічлігу. Але жид, певний своєї добичі, не гадав дальше пильнувати і заходити Василя і постановив собі якнайборше позбути го ся з хати. Ось нині рано, коли Василь устав і, не кажучи й слова, як се робив звичайно, підійшов до шинквасу та протягнув руку, Шміло показав йому фігу. Але Василь видивився на нього, мов дитина, що ще не розуміє, як до неї що заговорити, і рука стриміла й дальше над шинквасом.