А Модест, схопивши пальто й шапку, вибіг на улицю і блукав по безлюдному городу до рана. Вернувшись додому, він пішов просто до матері. Зінаїда Василівна, розбужена криками Діни, вже не могла спати й сиділа в креслі всю ніч, дивлячись в вогонь каміна. Вона не здивувалась приходу Модеста, немов знала, що він мусить прийти до неї.
Модест мовчки сів біля матері на лавочку для ніг, сперши лікті на коліна й затуливши руками лице. Зінаїда Василівна почала тихо гладити його по голові. Віконниці були зачинені, і в хаті горіла електрика, хоч на дворі було вже зовсім видно.
Довго так сиділи без розмови мати й син.
— Що там було у вас? — нарешті сумно й тихо спитала Зінаїда Василівна.
Модест помовчав і почав оповідати. Оповідаючи, він уже знов роздратувався.
— Чого я не можу, мамо, винести, так це її безоглядного, нахабного неблагородства, невеликодушія. Це мені мутить розум. Не можу! Вона знає, як я свято шаную нерозривність шлюбу, знає, що не вижену її, і користується цим. Мало того! Вона сама щиро переконана, що я й не маю ніякого права, розумієш, права щось їй зробити: вона моя жона! Як у неї це зживається разом, ця віра в святість шлюбу і такі вчинки — не розумію... А проте, яка там святість? У неї святість? В право вона вірить, от що! І при тому вона не вірить, що я шаную шлюб через переконання свої, вона дума, що я не маю права розірвати. От що! Цього я не можу винести.
— А мусиш, сину... —сказала Зінаїда Василівна. — Нехай собі так дума, а ти знай своє...
— Ах, мамо! Та діло не в тому, що вона дума, а що робить. Хай дума як хоче, але ж мусить бути якесь... якась охайність. Головне, що ні одного слова у неї нема правдивого. Нічого святого. Все бреше, про що хочеш. Бреше як попало, часто без потреби. Еґоїзм такий наївно-злий, вузький, коротенький, що дальше моменту нічого не помічає. Вона все пускає в хід, що хочеш. Ти знаєш, я чую, що через неї я загубив половину своєї віри в правду і святість якихсь ідей. Оце її панібратське поводження зо всіма ідеями мене нищить. Оці її аргументи, ідеальні, возвишені, це постійне посилання на свою поступовість, ця безоглядна брехня... І крім того, ти знаєш, вона сама вірить, що вона дійсно поступова, що вона страдалиця, що все, що говорить, говорить не через свій паршивенький еґоїзм, а ідейно. Тепер на все ідеї, на всяку пакість всяка мерзота знаходить своїх поетів, ідеологів і робиться геройством. Який— небуть педераст, мерзотник, грязь — пише цілі поеми. Жінка волочиться зо всіма — теж поема, проблема, трагедія. Дітей не любить — знов-таки поема, проблема, поступовість. Годі жінці сидіти біля дітей та на кухні. На все єсть своя теорія. Що тепер святе, ідейне, поетичне, — чи педерастія, чи хождіння в народ, чи сім'я і діти, чи тічка любовників, — що поступове, що ні — невідомо!
Модест замовк і знов затулив лице руками. Зінаїда Василівна не перешкожала йому говорити: хай виговориться, легче буде...
— Ну, хай так! — піднімаючи голову, знов почав він. — Хай педерастія, тічка любовників, скетінгрінк, ресторани, вино, хай це поступовість, ідейність, хай, добре, нехай так. Але ж тоді вже не може бути инче поступовістю. Ні, у неї все разом, все що хочеш. Сьогодня педерастія, завтра релігія, вранці астрономія, ввечері сім'я, через хвилину вже сім'я — міщанство, педерестія — гадость, релігія — глупость, знов через хвилину все це поезія, проблема. Що їй в даний момент вигідніще, те й добре, те й добре! Обов'язок, повинність? Це міщанство. Тепер ці слова старі, не здатні ні до чого. А тут же кричить: "твій обо'вязок дбати, щоб сім'я твоя не голодувала, я жона твоя, ти повинен поважати мене". Голова крутиться. Бувають минути, коли хочеться просто посікти її на дрібні шматки. Ні, правда: обов'язок — це подла, паскудна річ! Коли б я не вважав за обов'язок женитись на цій тварі, я б півжиття собі й другим урятував. А тепер що я можу зробити? Що? Говорить з нею? Умовлятись? Прошу! Вона на все згодна, на все. Трудно їй згодитись? Їй один клопіт — це не пійматись, не дати мені в руки доказів. От і все. Але це ж нестерпне, мамо, нестерпно так жить!
Модест упав головою в руки і заридав сухим безпомічним риданням. Зінаїда Василівна тихо гладила його по голові. Коли він трохи стих, вона заговорила:
— Потерпи ще, Модю, потерпи, сину. Що ж робити? Все наше життя є обов'язок. Нехай вона так, а ти так. Коли хтось чинить неправильно, то це не оправдання для нас робити так само. Ти собі своє знай. І повірь, сину, це луччий спосіб, ніж сварка. Вона — людина не глупа, вона мусить побачити твою правду. Тяжко, я знаю. Але де легко, у кого? Всі, сину, страдають, той од того, той від другого. Наша задача, наша повинність і вся поступовість у тому, щоб покірніще, безропотніще нести свій хрест. Щасливі ті, що несуть, що мають силу нести його з веселістю, але не ті, що не мають хреста. Таких, сину, нема, повірь мені. Великий сімвол показав нам Христос, узявши на свої плечі хрест...
Довго ще говорила Зінаїда Василівна, говорила доти, доки Модест не почув, що тихий сум, жалість до себе й до Діни не защеміли в його серці. І не словами добилась цього мати, слова були давно йому відомі, багато раз сказані, добилась вона чимсь, що було поміж словами, певностю, досвідом, непохитною вірою в ці слова, рожденною власним пережитим горем.
Од матері Модест пішов до Діни. Вона теж, певно, думала про сварку, бо зустріла його з чекаючим і виноватим виразом в лиці. Це ще більш зворушило Модеста, і він замісць того, щоб мирно, але рішуче поговорити з Діною, виробити з нею якийсь модус життя (як умовився з матіррю), ні з того ні з сього почав прохати вибачення. Діна розплакалась. Він ще більш почув себе винним і став на коліна. Діна розридалась. Але, стоючи на колінах, він уже почав роздратовуватись. Манєрний плач Діни з трагичним заломлюванням рук, розпущене волосся, штучна покірність уже викликали бажання схопить за руки й шпурнуть її об землю, щоб справді заплакала дійсними сльозами. І особливо дратувала ця покірність, що побільшувалась з побільшенням сили його вибачень.
Він вийшов од неї зверхнє примирений, навіть поцілувавши її, але з тяжким і гнітучим чуттям на душі. Почуваючи втому, він ліг спати.