І от ще що з неохоючою цікавостю одмітив Вадим: як тільки старий серйозно повірив в істнування гетьманів, він зразу ж немов чудом яким став далеко чистіще говорити по— українському. Він, певно, не брехав, кажучи, що одвик, що все життя не балакав на українській мові. А тут раптом згадав і заговорив, і що далі, то вільніще, без ніяковости, а навіть з завзяттям якимсь, з викликом гордости. Мало того: коли він говорив про "кацапів", в тоні його чулись уже образа, ворожість. І видно було, що не тільки за те образа, що у його хотіли однять службу, а за щось більше, давнє, за щось таке, про що він і сам не знав, що воно — образа. І тим більше вона тепер виростала, чим ясніще йому ставало, що це була образа, що він міг би вже давно образитись.
Надходив час лекції. Вадим уже кільки раз поглядав на годинник, але хазяїн все не йшов. Навіть тоді не йшов, коли вже не говорив ні про гетьманів, ні про кацапів. Він, видимо, чогось ще ждав або збірався щось сказати, та не одважувався. Він для чогось почав питати, чи не жонатий Вадим. І вже знов перейшов на свій жаргон, чи сам не помічаючи того, по звичці, чи думаючи, що для розмов про прості матерії повинна буть і мова инча.
— Не жонаті?.. Ну да, понятно... Ех, так-так! Много народу не можуть тепер женитьця... Да-а...
Очі його з жовтими великими баньками знов допитливо й хитро вдивлялися в Вадима, і на голених губах весь час з'являлась загадкова тоненька усмішка.
— А вам не скучно самому спать? Га? Скучно, должно буть... Ночі тепер продолговатия.
Вадим почав дещо розуміти.
— Ну, трохи скучно... Та що ж робить?
— Ну, зробить щось можна… хе-хе-хе... Діло не такоє вже дєтальноє, щоб нікакой ради йому ніззя було дать. Дєвушку, напримєр, пригласить.
Слово "дєвушку" він вимовив м'ягко, вкрадчиво, обережно й навіть трошки нахилився вперед, немов слідкуючи, яке вражіння воно зробить на Вадима. Вадим посміхнувся.
— Так, дєвушку, розуміється, непогано. Але ж знайомих у мене нема?
Геннадій Трифонович прудко махнув рукою.
— Ето пустяк. Када за етим дєло стало, так ето пустяк!
Він зразу взяв живіщий, бадьоріщий тон.
— Повний пустяк! Желаєтє, сьогодня ж увечері здєлаю вам знакомство? Нєт, сьогодня ніззя, а завтра — пожалуста. Конєшно, дєвушка чистая, молоденькая… Желаєтє?
— Але на це, звичайно, грошей треба?
Геннадій Трифонович розвів руками.
— А ето, милий барин, уже такой свєт настав. Без грошей і в рай не пустять. Хе-хе-хе... Ну, сколько там грошей? Подарите рубліков десять — і буде з неї... А дєвушка тут єсть хоро-ошая, чистая, телігентная.
— А скажіть, будь ласка, — раптом спитав Вадим, виймаючи годинника й дивлячись на його. — Ви дуже любите дітей?
Старий аж хитнувся вбік від цього несподіваного питання. І по цьому Вадим побачив, що Саламандра правду казала.
— То-єсть як же то — дітей? —здивовано й насторожено сказав старий.
— Та так, просто. По вас видно, що любите.
— По мінє?!
— Атож. По лиці вашому. Єсть така наука, що по лиці вчить усе бачити.
"Лорд" цілком сплутався. В "науку" він одразу повірив.
— Очень удівітєльно... — вражено пробурмотів він.
— А чому ви дочку свою заміж не видасте? От і діти були б у вас... — знов несподівано (і якось чудно) спитав Вадим.
Старий же знов аж хитнувся.
— Варвару?! — скрикнув він. Що пожилець говорив серйозно, в цьому, здається, він не сумнівався.
— Ви про Варвару, каліку?!
— Ну, що ж, що каліка? Могли б найтись люди, що взяли б і її.
Пожилець був, розуміється, цілковитий дурень і якийсь пришелепуватий. Але було щось у тоні його загадкове. Старий притих, подумав і вже инакше сказав:
— Та понятно, що найшлись би люди. Тольки ж… для тетого капиталів треба... А в нас какиї капитали?
— Ні, навіть без капиталів... — помалу й немов задумливо проговорив Вадим.
— Без капиталів, кажете? — обережно повторив хазяїн. Вадим нічого не одповів, подивився на годинника й поспішно проговорив:
— Ну, мені треба йти. Запізнився я.
— А, ідіть, ідіть! — теж поспішно сказав старий. — А разговорец любопитний. Нада б кадась дєтальнєє поговорить...
— Ні, я, знаєте, так собі сказав, пожартував. Ви не думайте, що я когось такого знаю! — вмить з якоюсь занадтою веселостю сказам Вадим. — Так просто собі...
— Ну да, ну да, я понімаю! — охоче згодився Товстонос.
Але коли Вадим вийшов, старий прийшов у кухню й довго ходив по ній, хмикаючи й роздумливо піднімаючи чорно-сиві кошлаті брови.
Варка з чимсь поралась біля столу й часом сердито поглядала на батька, який чогось був не на службі й своїм хождінням перешкажав їй.
— Сіли б собі. Лазять... — понуро бовкнула вона.
— Га? — спинився старий, не розчувши. Потім постояв, з раптовою хитро-розуміючою посмішкою підвів голову й сказав до Саламандри:
— Слухай, Варко... Ти той... Ти коло пожильця нашого... топчись. Понімаєш? Всякі бувають люди. Вєрно, я знав одного, так він тільки кривоножок уважав. Первую красавицю прожене, а давай йому каліку. Бувають! Ти так, знаєш...
Саламандра круто повернулась і мовчки вгору дивилась на батька своїми зубчатими щілинками.
— Що ви мелете? — нарешті перебила вона його з якоюсь погрозою в голосі.
— А ти з вираженіями поменьче, мармузо! — строго сказав Товстонос, — з тобою батько говорить. Кажу, коло пожильця наблюдай со вніманієм. Понімаєш? Він зо мною оце говорив і намьоки строїв нащот тебе. Ще жениться може, дурепа.
Саламандра вмить схопила з столу качалку, якою качала тісто, й з несподіваним вереском і люттю кинулась на батька.
— Дря-янь! Зводник! Як ти смієш таке... Та я... Ой, Боже мій! Та я...
Коли б старий не впіймав рукою качалку, Саламандра так і ударила б його по голові. Він від несподіванки й непорозуміння навіть не розлютився й не кинувся її бить. Тільки вирвав качалку з рук її й вражено крикнув:
— Ти! Сказилася? Що тобі?
Саламандра обхопила своїми коротенькими ручками голову й вибігла з хати з якимсь болючим виттям.
Старий високо підняв кошлаті брови й з качалкою в руці здивовано дивився їй услід. Потім помалу з тим же виразом крайнього здивовання одягся й пішов на службу.
23.
Вадим спішив, — через старого він спізнився хвилин на десять. Олеся, мабуть, не буде сидіти в вітальні, як завжди перед його приходом. Подума, що він не прийде, і піде до себе в кімнату або до Зої.