— Ет! — одмахнувся Олексій.
♦ * *
Вони сиділи за невеликим столом, уставленим пиріжками, фруктами, вином, тортами, всілякими приправами, банками з ікрою, тацями з рибою й холодним м'ясом, помідорами й огірками, червоним перцем та вінегретом. Руперта вразила така сила наїдків. Тітка обвела рукою стіл.
— Празволяйтеся, дорогі гості,— запросила вона. Руперт полюбляв ікру і тому не заперечував, коли вона
поклала йому па тарілку дві великі ложки, проте від третьої одмовився. Джо до хотіла ікри, але Ніна поклала і їй, та ще сьомги й холодної осетрини з хріном. Олексій поналивав чарки й виголосив тост.
— Любі друзі! Сьогодні у мене щасливий день. Мені завжди хотілося бачити Руперта у себе вдома, аби подякувати йому за те, що врятував мені життя. Чи не так, Ніно?
— Так,— серйозно відповіла вона.— Так.
— Ви мені друг на віки вічні, що б там не трапилось. Я п'ю за вас, вашу чудову родину й нашу віддану дружбу.
Він пошкутильгав до місця, де сидів Руперт, обійняв його, цокнувся і випив, гулко крякнувши.
— Закусуйте,— командував він.— Ніно, поклади й Тесе сьомги. Місіс Ройс, беріть ще ікри.
Всі пожвавішали. Джо розчервонілася й стала на диво люб'язною до Ніни, від чого та ще дужче наїжачилась.
Руперт і Олексій обмінювались тостами. Руперт навіть підвівся й подякував Олексію, його дружині й тітці за гостинність та запропонував випити.
— За дружбу! — вигукнув Олексій.
— Так, — мовив Руперт, почуваючи, як у нього зашуміло в голові.— За дружбу!
Джо відчула, що зовсім впилася, і вирішила пити тільки помаранчевий сік.
— У нас е яблучний,— холодно мовила Ніна і налила їй з великої карафи.
Випили ще по дві. Анджеліна раптом підвелася й пішла до кухні. Всі чули, як вона говорила з Машею по-іта-лійськи, а та відповідала по-російськн. Ніна покликала її й звеліла сісти за стіл.
— Навіщо, синьйоро? Я хочу попрацювати.
— Але ж ви в гостях.
— Це вони в гостях,— вказала Анджеліна на Джо і Руперта.
— Хай,— мовив Руперт.— Вона звикла... Анджеліна знову пішла до кухні та повернулась з величезною тацею пиріжків.
Руперт помітив, як Роланд із Сергійком щось жваво обговорюють. Якою мовою? Він стежив за ними з цікавістю. Ніна, котра пила лише яблучний сік, серйозно сперечалась з Тесе, а потім (ніби для того, щоб уникнути розмови з Джо) взялась показувати, як розбирати мат-рьошку.
— Вам подобаються росіяни, Р*уперте? — почув він голос Олексія.
— Так.
— Тоді вип'ємо.
Руперт здогадувався, чого жде од нього Олексій. Але він не може цього зробити! Олексій сподівався, що він підведеться й виголосить здравицю на честь Радянського Союзу. Та хіба ж може він вважати себе другом цієї країни? Це була б одверта брехня! Він друг Олексія і охоче пив за нього, його родину, товаришів, за їх гостинність, проте не бажав пити за те, що було йому зовсім чуже.
— За Лондон! — виголосив Олексій останній тост.
— Гаразд! — погодився Руперт, проте не запропонував випити за Москву, і раптом помітив, як Ніна уважно дивиться на нього своїми спокійними карими очима — одверто і трохи сумовито. Він зрозумів, що чимось розчарував її. Невже всі росіянки схожі на неї? Рівні з чоловіками і так нагадують їх? Він навіть почервонів. "Мабуть, я пуританин душею",— подумав, розглядаючи її та намагаючись одшукати хоч щось жіноче. Обличчя в неї було доволі гарне, та все псував одвертий і надто впевнений погляд. Жінка мусить бути насамперед жінкою,— вирішив він. Як Джо! Очі її завжди повинні обіцяти якусь незвідану таємницю.
— За дітей вашої і моєї країни! — виголосив Олексій.
— Так, за дітей! — визивно озвався Руперт і випив до дна.
Олексій не витримав. Він тільки здвигнув плечима і гулко розреготався.
— Ви справжній англієць, Руперте. Як тоді, на кризі. Нітрохи не відтанув,— посміхнувся він до Джо.— Та все одно ми — друзі навіки.— Хитаючись на кволих ногах, він підійшов до Руперта, обійняв його та погладив Роланда по голові.— Я люблю англійців. Спокійних і холоднокровних...— І, знову засміявшись, повернувся на своє місце й ще раз виголосив тост за дітей, але з тихим сумом, ніби в його надійному світі раптом з'явилася тріщинка. Так і закінчився обід. Руперт уперто відмовлявся визнати щирий і цілеспрямований, але чужий йому світ Олексія.
"Ні! Все це не для мене",— подумав він, коли поверталися в готель.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Там на них чекав молодий англієць.
— Я приятель Пола Пула,— заявив він Рупертові.—Чи не могли б ви трохи прогулятися зі мною?
— Зараз?
— Еге ж. Справа невідкладна...
Руперт ніс на руках Тесс — у неї болів живіт; він поставив її на підлогу й сердито глянув на молодика. Той чимось нагадував студента — патлате волосся, окуляри, твидовий піджак. Таких можна зустріти на кожному кроці в англійських університетах.
— І чому ваша братія так полюбляє прогуляпки? — запитав Руперт.
— Що ви маєте на увазі?
— Яка різниця? Ходімо.
— А тут десь є поблизу скверик?..
— Зпову скверик! — простогнав Руперт і розсміявся, бо молодик зовсім отетерів.— Скверик, то й скверик. А як вас звати?
— Колмен. Майкл Колмеп.
— Гаразд, Колмепе, ходімо.
Він звелів Тесе переказати матері, що скоро повернеться, і закрокував униз по вкритих стареньким килимом сходах; у нього було таке враження, ніби він жив тут роками.
— Ви давно тут? — запитав молодика, коли вийшли на вулицю.
— Недавно.
— Ви студент?
— Щось на зразок цього.
Вони замовкли. Колмен боявся говорити, поки не зостануться наодинці, а Руперт з усмішкою пригадав Олега Хансена, американського агента в Лондоні. Як вони вишколені! І як добре, що існують сади і парки.
Починався недільний вечір. Московський натовп виніс їх крізь широке річище Красної площі до скверика, де в'юнилась довжелезна черга бажаючих потрапити в Мавзолей.
Колмен гордовито ступав, піднявши брови, щоб окуляри не муляли перенісся.
"Точнісінько, як Хансен,— подумав Руперт.— І чого всі вони такі пихаті? Цей начебто трохи молодший, а ще більше дере носа. Невже це один із експертів Дж. Б. Лілла, стратег таємної дипломатії, котрий уміє безпомилково орієнтуватися в таємних закапелках чужої психології?" Руперт задоволено посміхнувся: "Зелене, отож, мабуть, щ<* дурніше".