— А де ж це Тедді? — похмуро запитав Руперт.
— Помчав до Севастополя,— пояснила Ніна.— Повернеться завтра, та ми поїдемо без нього.
Руперт аж підскочив.
— А чого він поїхав?
— Не знаю. Якісь там справи... Та ми обійдемось і без нього.
— Руперте! — гукала Тетяна.— Ходімте. Вистигне обід. Він слухав Тетяну. Йому подобалось, що та зве його
на ім'я. Одного разу спитав, чому не просто "товариш", як решту.
— Та вона ж вас любить! — відповіла Ніна.— Всі вас тут поважають. Тому ви для них просто Руперт.
Ця любов лестила йому, хоч він і не розумів її. Чи була це просто російська сердечність, чи все це наслідок радянського виховання, коли люди відчули свою єдність? Він боявся відвернути доскіпливістю дружнє ставленая Тетяни. Приємніше було відчувати її прихильність, і він сподівіався, що й вона іґочуває це з йогЬ боку. РуШрт, на диво самому собі, щоразу відкривав у собі все нові й нові риси, але задумуватись над цим не хотів. Не варто було ускладнювати і так заплутане життя. Він помив руки і сів за стіл.
— Ніно,— звернулась Тетяна,— а чому ви не обідаєте з Рупертом? Я подаватиму вам сюди.
— Не треба.
Ніна тепер мимохіть дратувала Руперта. Вона бачила, що його щось тривожить, але не відала, що саме. Звичайно, і уяви не мала про його сумніви відносно Федора, пригоди в Севастополі й путівника.
* * *
Рано-вранці вони одлетіли з Сімферополя, злощасний Севастополь зостався далеко позаду. Сівши на маленькому розпеченому аеродромі Миколаєва, незабаром прибули в Одесу, запнуту сірою хмарою пилюги. Велике буре місто розкинулось на бурій рівнині, і його омивало мілке жовте море.
Руперт тримався чемно, але відчужено — між ним і Ніною знову постала стіна недовіри, хоч він розумів, що це смішно. Ніна мовчала. Зрідка питала його поради, але все вирішувала сама і лиш говорила йому, що робити. Вона цілком була заклопотана своїми обов'язками гіда, і Руперта це влаштовувало, бо не хотілося чимось обтяжувати себе; ось відвідає Зміїний острів, обстежить його в міру можливостей, а потім забере Роланда й поїде додому.
— А чому ви так поспішаєте? — обережно спитала вона.— Ще ж у Фанагорії не були. Там найцікавіші розкопки...
— Та, мабуть, досить,— сухо одказав він.
Ніна старалася йому догодити і так само підкреслено, як господиня, намагалася розвіяти поганий настрій, хоч сама сердилась і дивувалась. "Що трапилось? — здавалося, запитували її очі.— Чому ви раптом так охололи до мене?"
Він знав, чого вона хоче: продовження дружби. Та вія уперто дивився на цей світ очима адмірала. Одеса була відкритим портом, але "Побєда", яку за ними прислали, одвезла їх у військовий док, оточений високою огорожею. Машину довелося лишити за ворітьми, а самим довго йти у супроводі вартового. Вони поминули шість невеличких підводних човнів, що стояли на якорі (нова конструкція) та два есмінці, а потім побачили дивну рухому платформу з високим краном — певно, вантажний пристрій для якихось складних і великих механізмів. Може, для ракет? А може, для дизелів, що рухають підводні човни? Очевидно, росіяни придумали нову систему двигунів, що знімаються, і це забезпечує найкращий спосіб експлуатації: двигун знімається і ставиться новий, як на моторному човні. Чи то в Ньюкаслі, чи в Клайді за таким принципом будували велике вантажне судно, а для невеличких підводних човнів — це просто чудово.
На них чекав сейнер, який, судячи з оснастки, був пересувною лабораторією риболовного промислу. Біля трапа їх зустрів капітан — невисокий, але кремезний, у сорочці захисного кольору та без кашкета на голові. Він виглядав так само міцним, як і тумба, до якої було при-найтовано сейнер. З млявою посмішкою назвав Рупертові своє ім'я — Кирпотін. Йому було років під тридцять. Одвівши Ніну й Руперта до їхньої каюти, трохи постояв у дверях та порозмовляв з ними, пояснюючи призначення численних шафок і шухляд, коли запрацював двигун, і судно рушило.
* * *
Руперт пам'ятав, що його друзі з англійського військового флоту ставилися до російських кораблів із змішаним почуттям зневаги й пошани, адже ніхто з них до пуття не знав, що вони з себе уявляють. Крейсер "Свердлов", який під час свята коронації зайшов до плімутського порту з допомогою локатора, багатьох здивував. Коли ж згадати ще атомний криголам та чудових супутників, що кружляють довкола землі, то лише дурень може сумніватися, що росіяни мають атомний підводний флот і що вони — чудові моряки.
Руперт у цьому не сумнівався, але, збагнувши, що росіяни покладаються на споконвічні традиції, трохи здивувавсь. Наявність традицій у британському флоті була для нього звичайною справою. А звідки вони взялися в росіян? Поміркувавши, він дійшов висновку, що й СРСР з його морськими просторами теж мусить мати подібні навички. Дехто з його друзів по Арктиці був переконаний, що росіяни знають навігацію більше за інших; він десь читав, що їхній велетенський рибальський флот значно
сучасніший, ніж у будь-якій іншій країні. Ось і зараз у нього виникло враження, ніби їхнє судно керується само — без наказів з капітанського місточка, без звичного антагонізму між верхньою й нижньою палубами, без найменшого вияву влади, що притаманно, хоч і менше, ніж будь-де, всім без. винятку англійським кораблям.
Іноді здавалося, що каштан — єдина людина на сейнері. Він ствердно заявив, що обов'язково йтиме повз Зміїний острів, оскільки прямує до гирла Дунаю, де вони вивчатимуть життя морської риби.
Найбільш, пояснив він, цікавлять їх оселедці. Вони поводять себе інакше в прісній воді, аніж у морській. Дрифтерибальські судна для морського промислу, що мають багато сітей та йдуть за вітром і течією,— погано пристосовані для цього. Оселедці збиваються в гирлі Дунаю восепи, і треба виробити новий метод їх вилову в таких умовах.
Ніна з Рупертом забули свої незгоди. їх захопила лабораторія, де молоді жінки сиділи над картами, рурками, мідними решетами й черпаками. Обоє дивилися на все широко розкритими очима. Правда, інтерес Руперта був чисто практичний. Ніну ж більше приваблювала романтика праці рибалок.
— Тут всюди мілина,— пояснила їй дівчина в білому халаті.— Зате на південь од Криму глибина сягає двох з половиною тисяч метрів. Колись на цьому місці було прісне озеро, та потім сюди вдерлося Середземне море і знищило прісноводних, які впали на дно й до сьогодні отруюють все речовинами розпаду. Отож ми весь час шукаємо межу між життям і смертю в нашому морі.