— Нехай вам Бог дасть ліпший розум! Будьте здорові.
— Ідіть, здорові.
Священик вийшов. Він побачив, що чоловік упертий і нічого з ним не вдієш. Жаль йому стало людей, що йдуть на очевидну згубу. Але водночас зміркував, що тут бушують уже інші сили, приховані і хитрі, а проти таких сил нічого не вдіє найприхильніша і найрозумніша рада. Пригадав собі, скільки то разів той або цей приходив за порадою в біді. Діставши раду якнайліпшу, дякував, благословив, але зараз же йшов просто до Аврамка порадитись ще і його. І послухав... Аврам-ка! Хоч вийшло якнайгірше, все ж таки зробив так само й другий раз, і десятий — і він, і другий... Така вже нещасна вдача нашого селянина. З такими сумними та болючими гадками йшов священик поволі додому.
Настя бачила, що пропала остання її надія на порятунок, що чоловіка ніхто вже не переробить, та й що доведеться з дрібними дітьми покидати все і йти на край світу в незнану країну. Вона стала голосити і розбиватися, як за умерлим. За той час Петро мовчав завзято, начеб того всього не чув.
Настя упала перед чоловіком на коліна і склала руки, як до молитви.
— Петре, Петре, зглянься на мій плач та вислухай мої просьби! Не покидай рідної землі, бо справді доведеться загинути в чужині з дрібними діточками.
— Не плач, Насте, не заводь, бо це нікому не потрібне. Я вже раз сказав, що поїдемо, та й годі. Годі тут собі віку занапащувати. Вже я знаю, що роблю. Тут я вічним слугою, а там буду паном на всю губу. Вони будуть за мною жалкувати, не я за ними...
Петро встав і обняв Настю.
— Не плач, моє серденько! Я ж моїх дітей не менше люблю, як ти, і добра їм бажаю. Правда, трохи буде важко покидати рідне село, але з часом привикнемо. А вже якби сюди вертати, то хіба великими багачами.
Настя якось заспокоїлася, перестала плакати і пригорнулась до свого чоловіка.
АВРАМКО ПРИЯТЕЛЬ ПЕТРОВІ
Панок зараз повідомив Аврамка, що Петро дав йому слово. Корчмар аж руки потирав з радощів. Він знав, що на слово в Петра твердо, але знав також, що за прикладом Петра піде половина села. Але йому про щось інше йшлося: люди будуть випродуватися, так це буде раз гешефт! Отже, задумав передусім не випустити з рук Петрового грунту, хоч би й заплатити добре на початок. Хоч би мав втратитися на Петровому грунті, то він собі вдесятеро відіб'є на інших. Якби тільки зробити початок! Отже, не відкладаючи довго, пішов зараз до Петра.
— Добрий день, Петре! Ну, що у вас чувати?
— От що чувати! Вибираємося в світ за очі, нехай би і не ліпше, то бодай інше.
— Ай, вай! Як мені жаль за вами! Тут у селі так вас треба, вас і війтом збиралися вибрати. Гей! Гей! Свої люди, замість допомогти доброму чоловікові, топлять його. Он той пан з Іванівки, бодай йому загибель! Він мазурів спроваджує, а свої люди, майстри добрі, мусять утікати з села! Слухайте, Петре, може, ви ще роздумаєте й не поїдете?
— Я два рази не думаю Сказав раз, що поїду, то й поїду.
— Ну, а що буде з вашим грунтом?..
— Продам!
— Гм! Може, купця так не буде зараз під руками. Знаєте, тепер тяжкий час.
— То продам за що-небудь, аби лише на дорогу вистачило.
— А що за ваш грунт геть з загородом собі рахуєте?
— Морг фунту по сто п'ятдесят золотих, за обійстя з хатою двісті золотих. То буде разом: за п'ять моргів сімсот п'ятдесят, а двісті — то дев'ятсот п'ятдесят золотих.
— Стільки не схоче ніхто вам дати. Знаєте, жид не квапиться фунт купувати, бо то не ґешефт, а хлоп купив би, аж облизується, але не має фошей, то трудно буде! Але я би вам одне порадив, і так по-прия-тельськи. Я візьму ваш грунт і хату і виплачу вам .дев'ятсот п'ятдесят золотих, але ви забожитеся
мені, що через п'ять літ назад собі за ті гроші відкупите.
Петро подумав хвилину, бо не вірив своїм вухам. Вартість фунту подав він навгад, от як звичайно подає ціну той, хто продає, але був би з охотою прийняв і половину. А тут приходить до хати приятель і так відразу пристає на першу ціну.
— Хіба ви, Аврамку, правду говорите?
— Видите, Петре, що ви самі не вірите у вартість свого грунту, я і сам бачу, що похопився. Але я свого слова не беру назад. Нехай буде дев'ятсот п'ятдесят золотих. Тільки, бійтеся Бога, хоч нікому не кажіть, що я так дорого плачу. А коли йдемо до контракту?
— Коли хочете, хоч би з неділі.
— Най буде і так. Але прошу вас, не забувайте, що ви маєте собі за п'ять літ той фунт відкупити від мене, а то мені була би кривда, дуже велика кривда, ай, вай! Ви самі видите, що воно стільки не варто. Ну, але я знаю, що вам тепер крейцера потрібно на дорогу, ну, й помогти вам хочу, бо, бігме, Петре, що я ваш дуже щирий приятель. Коби-сте знали, як мене серце боліло, як я довідався, що той нелюд з Іванівки вас покинув і спровадив мазура до будови стайні, то я аж заплакав, як маленька дитина,— аби-м так здоровий був, аби-сте так щасливо до Бразілії заїхали!
— Та вже я того виджу, що ви мені щирий чоловік, най вам за то Бог заплатить.
Петро стиснув Авраамові руку.
Аврамко вже з порога вернувся, нібито обтирав сльози рукавом, та й каже:
— Петре, я би вам дав ще одну приятельську раду. Ви хоч чоловік розумний, але в таку далеку дорогу пускатися не варто самому, ліпше було б, якби вас їхало більше людей. Чим більше, тим ліпше. Все вони вас виберуть своїм ватажком, то й їм, і вам буде ліпше.
— Та звідки ж я людей наберу?
— Звідки? Таки з нашого села. Ой, ой! Чи то одному схочеться попробувати за морем щастя, коли такий розумний чоловік їде, як ви? Та бувайте здорові, мені пора.
Аврамко вийшов від Пефа, аж руки потирав з радості, що так добре вдалося йому хлопа заманити. Правда, що за поле обіцяв більше, ніж воно варте, ну, але за птаха більше платиться, коли хочуть його вжити за приманку для інших птахів.
Аврамко здибав по дорозі одного чоловіка і страх як ним утішився. Був це господар Мартин, його ціле село називало Довгоязиким за те, що не вдержав нічого за зубами. Казали люди, що коли б Мартин знав якусь новину, а не мав її кому сказати, то або захворів би на смерть, або таки перед вербою виговорив би.
Аврамко знав, коли Мартинові скаже, що Петро вибирається до Бразілії, то ліпше, чим би пустив у газети,— за одну добу буде знати про це ціле село.