— Чи ті, що записалися до Бразілії, вже попродали землю?
— Ще ні. Аврамко дає дуже мало, то ще торгуються.
— Слава ж тобі, Господи, що ще вчасно з'явився. Оба мовчали, кожний думав своє. Красуля скубала
зелену траву, позираючи часто на Петра. Може, пізнавала свого давнього господаря? Сонце вже хилилось до заходу...
— Прощай, Іване! Ледве чи побачимось ще коли.
— Я сьогодні зайду до твого тата, а завтра неділя.
— Так, завтра неділя, а я хочу показатися усьому народові, нехай усі знають, як виглядаю.
Петро пішов до села. Люди, що вертали від сіна, не пізнавали його. Собаки страшенно на нього гавкали, мусив києм обганятися. Старий батько не пізнав його теж. Коли собака кинувся до перелазу, старий заслонив долонею очі проти сонця і каже:
— Дужий з тебе, небоже, чоловік, міг бись робити, а не жебрати. Тепер страх треба робітника. Гріх тобі давати шматок хліба.
— Тату, ви мене не пізнали? — каже Петро крізь сльози.
Старому випала сокира з рук. Не міг отямитися.
— Боже! То ти, Петре? В такім лахмітті? Що з тобою? Хіба тебе пограбували?
— Ой, пограбували, таточку, ті поганці! Все потратив, все в мене покрали. Діти пропали, жінка замучилась, а я ледве з душею.втік.
Петро обняв батька і став гірко плакати. Пішли в хату. Старий почастував сина-жебрака, чим було. Вечором вернули брати від сіна. І вони не хотіли своїм очам вірити, щоб це був Петро.
Вість про повернення Петра розійшлася стрілою по селу. Народ заворушився і посунув до хати старого Рубахи. Тут не могли всі вміститися. Вийшли надвір. Петро сів на призьбі, оповідав, що пережив від тої хвилини, як вийшов з села.
— Я чую, мої краяни кохані, що багато людей вибирається до Бразілії. Не робіть того! Ліпше вам з моста та й у воду, кому надоїло жити, ніж до того пекла йти. Тут дожидаємо смерті, а там смерть і муки ждуть нас.
— А ви писали, що вам там так добре!
— Це нове ошуканство, бо я не писав нічого, хтось за мене те робив. Куди мені було писати, як пошти там нема. Хіба вітер доніс сюди мій гіркий плач. От бачите, як мені виписали на носі! — І показав на свій зламаний ніс.
Зробилася північ, і люди не хотіли розходитися. Кожне хотіло випитати достеменно, яка то тая Брандзолія.
Про повернення Петра доповіли Аврамкові. На ньому аж шкура замерзла, коли почув, у якій нужді повернувся Петро. Знав він, що тепер гешефт з Бра-зілією урветься, та й за свою шкуру побоювався, бо і він мав на душі гріх.
Коли люди розійшлися, а Петро вернувся до хати, питає його брат Максим:
— Що ж ти, Петре, гадаєш робити? Останешся з нами?
— Ні, поїду у світ за очі. Годі мені бути жебраком у селі, де я був господарем. Як колись дороблюся грошей, то верну, бо тут хотів би свої кістки зложити.
Другої днини була неділя. Петро встав скоро світ і пішов подивитися на своє обійстя. Зараз пізнав кор-чмареве господарювання. В хаті мешкав Аврамків зять. Плоти поспадали, шіпчина обдерлася, вікна позаліплювані папером. Петро обійшов хату довкола. В садку дерева повирубувані, все знищене.
Петро постояв, спершись на пліт, подумав, витер гарячу сльозу та й, махнувши рукою, пішов селом. Кожне місце щось йому нагадувало: тут народився, тут виріс.
Задзвонили дзвони. Петро зняв подерту крисаню, перехрестився і пішов до церкви. Тільки переступив поріг, кинувся ниць лицем, молився і гірко плакав, Люди обминали лежачого і шептали між собою: це Петро Рубаха, що вернувся з Брандзолії.
Пополудні Петро сидів коло дзвіниці, важко задумавшись. Селяни його обступили.
— Люди добрі,— казав,— кому житя миле, присягніть собі, що ніколи і не подумаєте покидати батьківщини задля заморського краю, бо так вас доля покарає, як мене, що захотілося мені панства. Бувайте здорові! А мої слова згадуйте, встаючи і лягаючи!
Попрощавшись з батьком, з братами, Петро вийшов з села. Вийшовши на той самий пагорбок, що й учора, ліг у траву і лежав, дивлячись на рідне село. А може, дожидав кого?
Того дня прийшов знаний панок агент до села. Зайшов до Аврамка й тут довідався, на свій смуток, що сталося і хто йому попсував інтерес. Аврамко перестеріг панка, що люди ладяться його добре випарити. Має він щастя, що тоді, як приходив у село, люди були в церкві, а то не виніс би цілих кісток.
Панок вертався до Іванівки похнюпленим, бо такий добрий інтерес провалився. Але тепер не було вже на ньому подертих сурдутів. Він був одягнений гарно, у високому капелюсі, як пани носять, в рукавичках і з паличкою.
Дорога вела через ліс Петро пізнав його зараз, і очі в нього заясніли, як у кота, що мишу побачив, а кулаки цупко затис нулися. Затяв зуби і слідкував за паном агентом.
Панок зайшов в ліс. Тоді Петро оглянувся, чи його хто не бачить, і пішов межами до лісу. Не було тут нікого. Звичайно, у неділю люди вдома відпочивають. У лісі прискорив ходу і догнав пана.
— Добрий день, паноньку! — засичав йому над вухом, бо злість запирала дух і відбирала мову.— Куди вас чорт несе?
Панок оглянувся, наляканий, і, побачивши такого обірванця в лісі, зблід, як стіна.
— Чого тобі треба, волоцюго? Чого порядних людей напастуєш? — Панок хотів його відігнати гострим словом.
— Чи ви порядні, то ще видно буде, але я радив би не кричати, бо вам голову скручу вмить! Ліпше поговорім собі тихо, як люди розумні. Та ж ми оба волоцюги!
Від такої мови панка мов за горло вхопило.
— А що? Багато людей до Бразілії заманили? Не удалося, правда? Та чого ж ми стали? От ходім он туди та спочинемо осторонь, щоб нам хто не перешкодив.
Петро взяв напівживого панка за комір і повів, а радше поволік набік від стежки. Тут була яруга, так густо заросла молодняком, що на два кроки нічого не видно, її звали Циганською деброю. Пройшли так добрий кусень, поки не опинились на самому дні яруги. Туди ніхто не заходив.
— А тепер сідайте, та послухайте: запишіть мене ще раз до Бразілії!
— Як то ще раз? — Панок піднявся на дусі.
— Ану, бо я вже раз там був з вашої ласки. Не пам'ятаєте? Не пізнаєте? Та я Петро Рубаха, той самий... знаєте? Я прямісінько з Бразілії вертаю, і Рудольфа видів... але не цісаревича, а того вашого бразілій-ського Рудольфа, що вас сюди наслав на людську кару...