Бродяга

Сторінка 2 з 4

Гі де Мопассан

Він дивився на корову, корова дивилась на нього, раптом він пхнув її ногою в бік і крикнув:

— Вставай!

Тварина поволі підвелась, і під її животом повисло важке вим'я. Тоді він ліг на спину між ногами корови і почав пити. Він пив до'вго, довго, видоюючи обома руками теплу набряклу дійку, від якої пахла хлівом. Пив доти, поки лишалась хоч крапля молока в цьому живому джерелі.

Але холодний дощ періщив усе дужче, і на голій рівнині ніде не видно було захистку. Він змерз і поглядав на вогник, що світився між деревами у вікні якогось будинку.

Корова знову важко лягла на землю. Він присів коло неї, гладячи її голову в пориві вдячності за те, що вона його нагодувала. Сильний і густий подих тварини, що вихоплювався з ніздрів в холодному вечірньому повітрі двома клубами пари, обдавав теплом обличчя робітника і він сказав:

— В тебе там, у череві, не холодно.

Він притуляв руки до грудей корови, засовував їх їй під пахви, шукаючи тепла. І тут йому спало на думку лягти коло її великого теплого черева й так переспати ніч. Тоді він вибрав зручну місцинку, вмостився й притулився чолом до величезного вим'я, що нагодувало його. Знесилений від утоми, він заснув у ту ж мить.

Але вночі він часто прокидався, бо в нього застигали то живіт, то спина, залежно від того, чим саме він притулявся до тварини.

Тоді він перевертався, щоб зогріти й висушити ту частину тіла, яка перед тим застигла в холодному нічному повітрі. І одразу знову засинав важким сном знесиленої людини.

Крик півня підняв його на ноги. Займалася зоря; дощ перестав, небо було чисте.

Корова ще спала, поклавши морду на землю. Він схилився до неї, спираючись на руки, поцілував її широкі вогкі ніздрі і промовив:

— Прощай, красуне моя... до іншого разу... Ти славна тварина... Прощай...

Потім узув черевики й пішов.

Протягом двох годин ішов він просто вперед і вперед; раптом його пойняла така втома, що він опустився на траву.

Був уже день. В церквах дзвонили дзвони, селяни в синіх блузах, селянки в білих чепцях проходили пішки або проїжджали возами у сусідні села, щоб відсвяткувати неділю у друзів чи в родичів.

На дорозі показався товстий селянин, що гнав перед собою десятків зо два овець; вони мекали й метушились, а прудкий собака зганяв їх докупи.

Рандель підвівся, вклонився й спитав:

— Чи нема у вас якогось діла для робітника, що помирає з голоду?

Той, сердито зирнувши на бродягу, відповів:

— Нема в мене роботи для всякого волоцюги.

І тесляр знов сів край дороги.

Він довго чекав, придивляючись до прохожих селян і шукаючи когось із добрим, співчутливим обличчям, щоб знову по"-вторити своє благання.

Нарешті, він спинив свій вибір на якомусь буржуа в рединготі, з золотим ланцюжком.

— Я вже два місяці шукаю роботи, — сказав тесляр. — Нічого не знаходжу; а в кишені у мене нема жодного су.

Сільський буржуа відповів:

— Ви повинні були б прочитати об'яву на вТзді в наше село. Жебракування заборонено на території нашої комуни. Майте на увазі, що я мер, і коли ви зараз же не заберетеся звідси, я накажу вас затримати.

Рандель, охоплений гнівом, пробурмотів:

— Ну й накажіть мене затримати, коли хочете, для мене це буде краще, принаймні з голоду не здохну.

І він знову сів край дороги на своє місце.

Через чверть години справді з'явилось на дорозі двоє жандармів. Вони йшли повільно, в ногу, виблискуючи на сонці своїми лакованими трикутними капелюхами, жовтими шкіряними перев'язями й металевими ґудзиками, наче навмисно, щоб здалека наганяти страх на злочинців, змушуючи їх тікати.

Тесляр добре зрозумів, що вони йдуть по нього, але не рушив з місця, бо його раптом опанувало бажання кинути їм виклик, щоб вони його затримали, а потім відомстити за себе.

Вони наближались, немовби не помічаючи його, йшли своїм' солдатським кроком, важко похитуючись, мов гусаки. Потім враз, проходячи повз нього, вдали, ніби щойно помітили бродягу, зупинились і почали розглядати його з погрозливим і лютим виразом.

Старший, бригадир, виступив наперед і спитав:

— Ви що тут робите? Рандель спокійно відповів:

— Відпочиваю.

— Звідки ви йдете?

— Щоб перелічити вам усі краї, які я пройшов, мені й години не вистачило б.

— Куди ви йдете?

— У Віль-Аваре.

— А де ж це воно?

— В департаменті Ламанш.

— Це ваш рідний край?

— Це мій рідний край.

— А чому ж ви його покинули?

— Шукав роботи.

Старший повернувся до жандарма і гнівним тоном людини, виведеної з терпіння вже не раз чутою брехнею, вигукнув:

— Всі ці волоцюги так кажуть. Та мене не обдуриш!

Потім він знову звернувся до Ранделя:

— Документи при вас?

— Так, при мені.

— Давайте сюди.

Рандель вийняв з кишені документи й посвідчення — жалюгідні потерті брудні папірці, що розвалювались на клаптики, і простяг їх жандармові.

Той, затинаючись, прочитав їх по складах і, переконавшись, що вони в порядку, повернув їх Ранделю з незадоволеним виразом, наче його перехитрили.

Трохи подумавши, він знов почав допитуватись:

— Гроші у вас є?

— Ні.

— Зовсім нема?

— Зовсім.

— Жодного су?

— Жодного су.

— Аз чого ж ви живете, в такому разі?

— З того, що мені подадуть.

— Отже, ви жебруєте?

Рандель відповів рішуче:

— Так, коли можу.

Тоді жандарм заявив:

— Я спіймав вас на гарячому, у стані бродяжництва й жебрування на великому шляху, без засобів до існування й без певних занять, і наказую вам іти за мною.

Тесляр підвівся.

— Куди вам буде завгодно, — сказав він.

І, навіть не чекаючи наказу, став між двох жандармів, додавши:

— Ну, засадіть мене в буцегарню, — принаймні буде в мене покрівля над головою, коли дощ іде.

І вони вирушили до села, черепичні дахи якого було видно крізь оголені дерева за чверть льє звідти.

Коли вони увійшли в село, в церкві починалася меса. На майдані було повно людей, які відразу розступилися, щоб подивитись, як вестимуть злочинця, за яким уже бігла юрба галасливих дітлахів. Селяни й селянки видивлялись на цього арештованого, що йшов між двох жандармів, і в очах у них спалахувала ненависть, бажання закидати його камінням, здерти з нього шкіру нігтями, розтоптати його ногами. Всім хотілось знати, що він зробив — украв чи вбив. М'ясник, колишній спагі (1), твердив: